З рукописних історій Малоросії найважливішою є історія Канєвського, єпископа Воронежського. Він зводить хроніки країни до правління імператриці Катерини. Ця книга написана малоросійським наріччям і надто відвертим і вільним стилем, щоб визнати її надрукованою; але незважаючи на все це, є кілька маєтків, у яких не можна було б знайти копію цього твору, а Канєвський всюди є улюбленим і відомим автором.
Якщо колись колосальна Російська імперія розпадеться на шматки, малоросіяни створять окрему державу. Вони мають свою мову, свої історичні спогади, рідко змішуються чи одружуються зі своїми московськими володарями, і їх уже більше 10 000 000. Можна сказати, що їхня національна жила лежить серед сільської знаті, що живе в селах, серед якої досі виходили всі великі політичні рухи.
Серед сімей у Малоросії, які були прихильними імператорами, жодна не була більш видатною, ніж Расумовські. Фельдмаршал Расумовський, брат фаворита Єлизавети, був призначений Катериною гетьманом і був останнім, хто мав цю гідність. Катерина подарувала йому місто Батурин на Дніпрі, колишню резиденцію гетьманів, і він одержав від неї стільки знаків її майна, що нарешті став власником не менше ніж 140 000 душ; і, оскільки при підрахунку цього опису майна враховуються лише душі чоловічої статі, з цього випливає, що маршал повинен був тримати в рабстві майже 300 000 людей. Крім того, у палаці Батурина, як кажуть, були знайдені величезні скарби, які були накопичені там невідомо для уряду, але всі вони перейшли до рук Расумовського. Після його смерті це величезне майно було поділено між його спадкоємцями, чиї ліберальні витрати^ в різних наших європейських столицях за короткий час скоротили багатство сім'ї в більш розумних межах.
Справді, багатства розсіюються в Росії з такою ж швидкістю, з якою їх іноді накопичують. Не існує закону, що тягне за собою; і оскільки всі діти мають однакові права на спадщину tlieir fatlior, великі статки рідко тривають довго, не розбиваючись на частини.