Один із цих охоронців (я вважаю, що синій) — тіло вершника. Було б також добре, якби їхні лідери міцніше сиділи в сідлах, ніж він »хо впав з коня під час останнього візиту імператора Олександра. Блакитні гвардії стояли на параді перед будинком імператора на чолі з майором Фрідіхісом. Імператор, який щойно сів на коня, збираючись відвідати всіх левів цього місця, побажав мати мера своїм чіцероном. Він під'їхав до нього й вигукнув дещо голосним і наполегливим тоном: «Майоре Фрідріхс!» Майор, який ще ніколи не стояв у досяжності ані гармати, ані імператора, був настільки вражений і приголомшений думкою про те, що могло статися далі, що коли він знову почув своє нікчемне ім’я, вимовлене такими славетними вустами, це справило на нього такий сильний і електричний ефект, наче бомба була розряджена в його вусі. Він рушив назад, наче вражений блискавкою, і коли імператор знову обернувся й гукнув: «Майоре Фрідріхс!», то побачив, як бравий офіцер упав на тротуар із надмірною повагою.
Востаннє червоні, сині та зелені гвардії бачили — не можна сказати й чули — порох у 1831 році, коли порох і кульки розподіляли між ними для оборони міста від поляків. П'ять місяців уся Курляндія була одностайна й єдина, як хата біля вогнища. Якби поляки прийшли до Лібави, єдиними гарматами, спрямованими проти них, безсумнівно, були б ті, про які згадують у піснях наших студентів: «Lasset die feurigen Bomhen erscliallen^' і єдиною пролитою кров’ю була б кров винограду, якою достойні громадяни частували б і розважали поляків так само охоче й гостинно, як і будь-яких інших гостей.
Коли я їхав пустирною, піщаною, затопленою дощем рівниною вглиб Курляндії, мій кучер-єврей, який старанно зупинявся, щоб випити майже в кожному «Крузі» чи пивній по дорозі, час від часу пропонував мені драм доброго курляндського коньяку, або бутерброд, або жирну добре копчену камбалу, яку він тримав за хвіст і пхав у вікно. карета, або свіжоспечене, перчене, сало-пиріг, на дерев'яній тарелі. Однак я не піддався спокусі, але, запропонувавши йому поласувати цими ласощами, сів назад у карету й, загорнувшись у свій дорожній плащ і похмурий гумор, сказав йому, що він може їхати швидко чи повільно^ Мене не хвилювало, як.