wliicli його cleatli, однак, завадив. Війни Карла XII. спустошив усю країну, а визвольна справа, так добре розпочата його попередниками, зупинилася. Російське завоювання знищило всякі його сліди. Росіяни, які не звикли до свободи у своїй країні, не співчували її відсутності в інших. Загальне виснаження, спричинене шведською та російською війнами, та спустошлива чума, що послідувала за ними, зробили селянство приборканим і неспроможним. Зрештою, революційний дух вісімнадцятого століття розбудив кріпаків із летаргії; Скарги, змови та повстання постійно захоплювалися, а в 1783 і 1784 роках спалахнуло повстання серед лівонських селян, яке не було придушене без кровопролиття. Кріпаки багатьох маєтків у Центральній Лівонії таємно об’єдналися, відправили депутацій спочатку до Риги, а потім до Петербурга, молячись про полегшення своїх тягарів; і нарешті, коли всі інші засоби виявилися марними, бідним покинутим рабам нічого не залишалося, як підняти повстання й стати жертвою гармат, спрямованих проти них їхніми тиранами.
Після того, як повстання було пригашене, багато дворян самі великодушно взялися за справу гуманності та свободи для своїх пригноблених рабів. І все ж, незважаючи на те, що Авас загалом викликав у них велику симпатію, а їхні справи відкрито й часто обговорювалися, дев’ятнадцяте століття почалося так, що для їхньої допомоги не було зроблено нічого. Тому не варто дивуватися, що вони втратили терпіння і що в 1802 році вони знову підняли повстання під проводом «Бідного Конрада», або, як його називали в Ризі, «Латвійського Буонапарте». Їх знову було приборкано, але кровопролитне припинення повстання сповнило кожен розум жахом і тривогою. Твори Меркель та інших тим часом привернули увагу інших країн до рабства, в якому потонули корінні жителі балтійських провінцій. Російський престол посів благодійний і людяний правитель; час був у всіх відношеннях сприятливим; і крик до повного й постійного поліпшення становища кріпаків ставав усе голоснішим і голоснішим. Після багатьох безрезультатних зборів знаті та їх депутацій до імператора справу нарешті взяв у свої руки сам Олександр. Він призначив комітет у Петербурзі під своїм керівництвом і своїм канцлером Кошубеєм; а в 1804 році був виданий імператорський указ, який істотно змінив і поліпшив становище селянства Ліфляндії та Естонії.
Курляндія залишалася в тому ж стані, що й раніше, аж до 1817 року, коли енергією та похвальними зусиллями губернатора губернії. Генерал Паулуччі, Курляндія також потрапила під вплив нового закону, і імператор Олександр отримав у Мітау подяку дворянства та селянства Курляндії.