Мені завжди здавалося дивним, що на російських качелях так мало паяців і пульчінелл, оскільки жоден народ не є більш схильним до сатири та насмішок або до імітації дивацтв і особливостей інших. Найменший анекдот, розказаний росіянином із нижчого класу, завжди супроводжується найжвавішою мімікою, і в тисячах випадків він показує себе як вправний оратор і актор. Проте фактом є те, що всі арлекіни та блазні, які їздять по російських ярмарках, — іноземці, переважно німці та італійці. Більшість із цих добродіїв досить дурні, як і багато журналістів, чия професія вимагає від них щодня демонструвати свою дотепність. Проте натовп іде за ними, голосно сміючись усюди, де музика з балкона театру сповіщає про те, що такий-то збирається виступати. Можливо, дуже своєрідна російська мова, якою розмовляють ці неаполітанці та гамбуржці, робить їх комічними всупереч їхній волі, бо безсумнівно, що місцевих жителів вони, здається, надзвичайно бавлять.
Серед петербурзьких Байоцо, однак, був один, у якого був великий запас гумору, але він був корінним росіянином.
У передній частині кабінок і театрів, які кишать пішоходами, які п’ють чай і тріскають горіхи, завжди є широкий простір, відведений для екіпіровки вельмож, які з’являються близько полудня, щоб побачити ярмарок. Загальне водіння екіпажів відбувається регулярно в «масляну седмицю» на Катшелі, Великдень і першого травня по всій Росії. У своїх маєтках заможні росіяни та їхні гості насолоджуються цими «Гуланами» ввечері; все, що можна назвати конем або транспортним засобом, реквізується; дрошки, калеші, карети, ландо, мисливські та провіантові візки, сідає все домашнє населення, і вони їдуть з ними по всій країні.
Величезна кількість спорядження в російському місті, де від кравця будь-якої елітності і вище кожен тримає по одному, робить ці Гулані дуже забавними. Розкіш у цьому відношенні в деяких насправді більша
Тисячу разів мені пропонували "гришневики", огидний вид посту, запечений у смердючому? олія та інші декації такого роду, з "Ugodno 'ss?" («Будь ласка, купи найкращі тістечка?») І часто мені хотілося відповісти: «Болю! Хіба ти не бачиш, що я джентльмен і не їду таку гидоту?» але коли я подивився на усміхнене обличчя, ввічливо підняв капелюх і почув готовий жарт, я міг лише відповісти: «Дякую, мій веселий друже, залиш їх собі».
провінційні міста, ніж у двох столицях, оскільки в першій немає заборони на чотирьох або шести коней для певних рангів, і кожен має право створювати свою упряжку стільки, скільки йому подобається, або скільки він може.