У той момент, коли ми оголосили нашому господареві, очевидно, на його велике задоволення, що приймаємо його ласкаве запрошення, він почав готуватися до того, щоб розважити нас якнайкраще. Наших коней вигнали на випас у степ, розклали багаття в ополонці, описаній вище дружиною та матір’ю, син узявся товкти пшоно для улюбленої національної страви, і незабаром на столі була капітальна вечеря з омлетом і чудовим молоком. Коли ми насолоджувалися цією чудовою стравою, ми раптом почули без стукоту копит і брязкоту зброї, і ввійшов козак із-за Дунаю, який, як і ми, висловив гостинність нашого добродушного Троглодита. Це було негайно задоволено, і до числа гостей долучили козака з конем. Мені було приємно зустрітися з козаком за обставин, настільки зручних для його звичок, і тому старанно культивував його розмову. За вухами він носив великі пучки квітів, змішаних із травою, які він зірвав, коли їхав степом. Його кінь, шабля, пістолі та мундир були куплені за власні гроші. Він сказав нам, що його звали «Єфім Аффауассієвіч Лешарно»: він народився в селі біля Дунаю; його батько був там багатим чоловіком, мав п'ятдесят корів, двісті коней і багато овець. Він додав, що батько щомісяця надсилав йому двадцять карбованців сріблом, щоб він не був змушений голодувати на платню, хоч мав усе для себе.
Наші люб'язні господарі охоче встали б зі своїх ліжок, щоб прийняти нас, але ми наполягали на тому, щоб вони їх зайняли, оскільки
442 СУДОПЛАВСТВО ДНІСТРОМ.
як зазвичай, чудово відпочив на соломі в іншій кімнаті, а наступного ранку, щойно сонце промайнуло своїми променями по високій траві, ми поїхали з чудовим сніданком і тисячею добрих побажань.
Моя остання значна екскурсія з Люстдорфа була спрямована на міста Овідіополь і Аккерман, гирло Дністровського лиману.
Аж до Овідіополя зустріли врит. трава і трава, і нічого, крім трави, і більше половини самого міста складається з семлянок, таких, як я щойно описав. Він мав короткий період процвітання, коли лівий берег Дністра був приєднаний до Росії, тоді як турки все ще володіли правим; але відколи Аккерман також став російським, це процвітання занепало. У фортеці, яка складається з гігантської глинобитної стіни та ровів, є лише п'ятнадцять козаків, а дахи більшості бвулдинорських білоноаното впали.
Тут ми зайшли в катер, щоб з натовпом інших пасажирів перетнути лиман до Аккермана. Я запитав у російського капітана, скільки, ймовірно, триватиме перехід. «Звідки я знаю? Доки Бог забажає», — була відповідь. «Звичайно. Цілком правильно, — відповів я, — але як довго ви думаєте?» «Як людина може сказати?» Бог створює погоду!»