Загалом цей лиман, який дуже швидко відступає від своїх берегів, ймовірно через велику глибину, не виробляє солі; але в 1824 році, коли літо було особливо спекотним і сухим, а випаровування з води було дуже великим, береги на кілька верст повністю висохли, і найкращий і найбагатший урожай солі залишився від відступаючих вод. Оскільки такого ніколи раніше не траплялося, а лиман не розглядався в світлі солеварки, жодного спеціального наказу щодо нього ніколи не видавалося, і кожен вважав себе за право отримати будь-яку частку цього божого дару, яку він міг отримати. Коли звістка про це явище поширилася, люди з Одеси та з усього навколишнього степу збіглися до лиману з лопатами, коритами та возами і незабаром весело взялися до роботи. Особливо розраховував на славний урожай іспанський консул в Одесі, який мав маєток на лимані, що тягнувся на версту вгору уздовж берега. Він оголосив, що вся сіль, відкладена на цьому урочищі, належить йому; найняв багато робітників, закупив величезну кількість і продав її на 300 000 руб. Інші виділяли собі певну частину лиману за законом «першим прийшов перший». Скупчення спекулянтів ставало все більшим і більшим, і незабаром на лимані була заснована звичайна і неважлива колонія. Оскільки для відділу продовольства не було передбачено жодного забезпечення, а жадібність спонукала багатьох залишитися понад час, на який вони спочатку розраховували, незабаром виникла нестача, майже рівнозначна голоду. Хліб продавався вп'ятеро дорожче звичайної, склянка води коштувала піврубля. Люди привели з собою своїх жінок, дітей і слуг, щоб усі могли допомогти в роботі. Незвичайно зросла заробітна плата. Добрий робітник заробляв від дванадцяти до п'ятнадцяти-двадцяти карбованців на день, а сіль продавали по півкопійки, або менше чверті фартинга за фунт. Роботи по збору солі велися поспішно і безладно, і в результаті багато людей загинули в болотах. Але найбільше нещастя було ще попереду. Королівські офіцери, призначені для захисту соляної монополії, спочатку не розуміли, який курс взяти за таких несподіваних обставин. Вони почали з того, що заявили, що десята частина належить хорватській, а потім вимагали п’ятої частини. Нарешті прийшов вищий наказ, який проголосив, що в силу монополії вся сіль належить короні, і що ті, хто її взяв, повинні не тільки замінити її, але й понести покарання за те, що він зробив. Багатьох було заарештовано і кинуто до в'язниці, на інших було накладено штраф на майно. ConsiJ, однак, який зрадів
Наскільки йому пощастило, він опинився в найгіршому випадку з усіх і був досить радий уникнути втрати свого маєтку, який він продав російській принцесі, щоб задовольнити вимоги корони.