Я досі із задоволенням пам’ятаю, як добрі дрезденські саксони вказували мені дорогу. Якби я запитав напрямок, вони б зупинилися, обміркували якусь мить і описали це якнайточніше, або взяли мене під руку й пройшли зі мною частину шляху, не заспокоюючись, доки я повністю не зрозумів усе. Як це було характерно для щирих саксів і як відрізнялося від росіян! Одного разу я запитав дорогу до монастиря Девіцей і отримав відповідь: «Пошалуитие тарн дальше» (Будь такий добрий, щоб йти далі), і той, хто говорить, розмахнув рукою так, що міг вказати або праву, або ліву руку, як правильний напрямок; і це їхній звичайний спосіб керувати не через неввічливість, а через чисту недбалість і небажання мати проблеми, щоб ми пішли від такого провідника, такого ж мудрого, як ми прийшли. Якщо ви поставите запитання так, що вони не зможуть відповісти «так» або «ні», відповідь обов’язково буде «Так, так, цілком правильно». Ви радієте, що так правильно вгадали, йдете далі і обов’язково заблукаєте.
Я нарешті втомився просити, і зрадів взяти дрошки, де один запитання було для всіх, а відповідь була вчинком. «Ісвосліфчик на Девицкий монастир» (Веди мене в Девицкий монастир), «слмшу» (Я чую), — «Пашор (Далі).
Монастир стоїть в кінці Девицевого поля (дівочого поля), великого пустиря, без Семляного Города. Дівоче поле цікавіше своїми історичними асоціаціями, ніж зовнішнім виглядом. Це поле, на якому російські імператори розважають своїх підданих з нагоди своєї коронації. У 1826 році Миколай накрив тут столи на 50 тисяч осіб. У такій нагоді це, безсумнівно, дає більш приємну перспективу, ніж коли в звичайні дні хтось проїжджає через нього з порожнім шлунком.