На початку травня, 1838 року, я розпочав свою екскурсію степами південної Росії зі знаменитого міста Полтави, де близько століття тому закінчив свій шлях найавантюрніший король сучасності. Випадок там познайомив мене з дуже цікавим молодим росіянином, шлях якого також лежав степом, і з яким я тепер на гарній бритці з трьома кіньми їхав униз високою затокою Ворскли саме тоді, коли сонце сходило над полем бою, оповите похмурими хмарами, як колись заходило над шведським королем.
Навряд чи я міг бажати кращого супутника подорожі, ніж той, який тепер випадково був запропонований мені, який блукав степами від Угорщини до Китаю, але я міг легко зустріти кращу погоду. Навряд чи я міг подумати про те, що на широті Парижа лагідний травень міг породити таку зимову бурю, яка зараз мчала до нас на крилах дикого східного вітру, наносячи сніг і дощ із такою силою, що ми мали підстави радіти, що все ще закутані в наші теплі хутра, і не надто беззастережно довіряли обіцянкам деяких минулих квітневих днів. Коли сніг розтанув, дорога стала дуже глибокою; і не дивлячись на нашу нову бритку. і чудових коней, ми повільно пробиралися по багатому важкому сухому ґрунту степу, в якому Карл XII. S гармата одного разу застряг швидко. Кожен предмет був оповитий туманом і сніговим заметом, так що до моменту, коли ми дійшли до першої станції, ми трохи поповнили запас наших знань про Південну Росію.
Єдиним предметом, який ми могли чітко бачити, був наш ямчик, або постильон; і це в жодному разі не заслуговує уваги, бо російська така ж гумористична, привітна та розважальна, як наш німецький постильйон свавільний, буденний і нудний. Серія портретів ямцліків від Полтави до Одеси з коментарями, що описують їхні своєрідні голоси, їхні оригінальні відповіді, їхні монологи та розмови з їхніми кіньми, їхніми батогами, їхніми каретами та збруєю, одним словом, з усім живим і неживим, що їх оточувало, утворює справді цікаву галерею.