У дворі монастиря я не знайшов нічого особливого, крім кількох старих ченців, закутаних у товсті овечі шкури. Я пішов прямо на дзвіницю. Баштовий, якого я попросив провести мене туди, показав себе цілком росіянином простого штампу. Він підвів мене до дверей, але й то нерішуче й неохоче. У дверях він сказав: «Ось сходи, стежте, як ви йдете; не зламайте собі шию, бо вона в дуже поганому стані». «Ну, але ти хочеш піти зі мною?» — сказав я. — Чому я маю з тобою їхати дарма, у мене є ще щось робити, — відповів він досить зухвало. «Дурень! Ти думаєш, що я не заплачу тобі за послугу? Ходи зі мною», — відповів я різким і владним тоном; після чого він прямо зняв капелюх і пішов попереду, кажучи: «/- viniti/e, moshet buit, ya oshiptza sdddal.»^ (Ах, вибачте мені, вельмишановний пане, можливо, я вчинив неправильно. Чи вибачте мене?) Все це означало, що він думав, що, можливо, образив якусь велику людину в мені, і він став зовсім іншою людиною в мові та поведінці.
Краєвид був таким же прекрасним і мальовничим, а може, й більшим, ніж будь-який інший у Москві; уся долина Яуси, багата садами, деревами та розкішними будинками, лежала біля моїх ніг. Два роки тому в околицях монастиря сталася велика пожежа, яка знищила чотири сотні будинків і церков. Усе вже було відреставровано, церкви й усе, за винятком одного будинку, який усе ще лежав у Ніїні; ще одна ознака свіжого і здорового життя Москви, бо якби місто не володіло надлишком життєвої енергії, така рана не зажила б так швидко.
Ближче до вечора я попрямував до цієї обителі на Кремлі, щоб побачити, які чудеса вона може містити. У коридорі, коли я увійшов, старі «батюшки», одягнені в чорне, човгали до своїх камер. Століттями добрі батьки, мабуть, протоптували вранці та ввечері одну й ту саму стежку, бо я знайшов каміння, стерте на всьому шляху в суцільну борозну. Я поплив за течією і потрапив на галерею монастиря, яка виходила на двір і сади. Тут стояли деякі отці, які не пішли на месу. Я зумів підключитися до них за допомогою моєї недосконалої російської мови, і незабаром ми подружилися. Ми схилилися над балюстрадою галереї й дивилися вниз, у зал, оточений з двох сторін монастирем і церквою, а з іншого — на старий і сучасний час, на сакральне й світське, на грубе й елегантне, на стару вежу «Спасових воріт», ще свіжі будівлі «маленького палацу», вежі Воснесенська. монастирі та на інших будівлях.
Чернець, з яким я зав'язав нитку розмови, був чоловіком близько сорока років, і він провів у монастирі лише чотири роки. До цього він був світським священиком у Воснесенську, але втративши дружину, діти якої померли раніше за неї, пішов у жіночий монастир. брехня сказала: «Меланхолійно жити самотньо священиком. Ось у мене є деяке суспільство та всілякі маленькі роботи,