Коли громада збирається, диякон входить через одну з бічних дверей іконостасу і, ставши попереду, піднімає лівою рукою край довгої, широкої, розшитої золотом стрічки, що звисає на його плечі, і голосно проголошує: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа починається богослужіння». для для цього богослужіння вони вибирають, якщо можливо, гігантську фігуру з гучним голосом, який лунає по всій церкві. Одразу після цього герольд у такій же мальовничій позі, з піднятою рукою, оголошує, від імені яких осіб вони ділять хліб для святого обряду. Ім'ям Господа нашого і всемилостивішого імператора Миколи Павловича. Ім'ям нашої імператриці Олександри Федорівни. В ім'я всього імператорського дому. Про державний, військовий, цивільний порядок. В ім'я всіх православних Русів і всіх братів наших християн.
Потім виноситься Біблія. Диякон, а за ним два супутніх діашока, тримає його високо, дозволяючи лише нижньому краю торкатися його чола. Він цілує книгу і кладе її на стіл, що стоїть перед «царськими» або середніми дверима іконостасу. Це непроста робота, оскільки Біблії в російських церквах надзвичайно великі й важкі. Як ми бачили раніше, деякі з храмів у Кремлі настільки навантажені золотом і коштовностями, що для того, щоб носити одну Біблію, потрібно двоє чоловіків. Потім один зі священиків читає нескінченний урок зі Святого Письма. Це читання, яке мало б бути найбільш повчальною частиною служби, прочитується так швидко, що читець щохвилини повністю перехоплює подих, і жодна душа не може зрозуміти жодного слова, тоді як безглузда частина розповіді, оголошення, винесення книги, відкриття та зачинення дверей і тому подібне, виконується з великою і мальовничою повільністю. Одного разу я сказав про це одному священику і запитав його, чому вони читають з такою шаленою поспіхом. «Ах, Батюшка, — відповів він, — треба поспішати! Стільки роботи! Інакше не треба було б закінчити за півдня». Читця часто перериває хор, постійно повторювані слова «Господи, помилуй». Ця перерва, хоч і дещо монотонна, все ж прекрасна й мелодійна, і набагато приємніша, ніж вічне безжальне дзвоніння хористів у католицькій церкві. Не зовсім приємно, коли читач сам часом уривається з «Господи помилуй», яку повторює тридцять шість-сорок разів на одному диханні.
У цей час первосвященик, який проводить всю церемонію, постійно таємничим чином зайнятий біля вівтаря, не дуже зрозуміло чим. Оскільки «царські» двері Іконостасу завжди виконані якоюсь розкритою різьбою, за якою висить пароподібна напівпрозора завіса, крізь неї сприймається первосвященик, що постійно рухається вперед і вперед, а сцена, як і дія, подвійна, наполовину публічна, наполовину прихована. Коли все готово, починається друга дія.