У місці поховання ханів я знайшов багато пам'ятників, які разюче розходяться з нашими уявленнями про цих варварів; стільки слідів людяності та благочестя, що я сильніше, ніж будь-коли, відчув, наскільки недосконалими є записи історії. Кожен мандрівник у Криму, напевно, був навчений історіями про спустошення татарами; про їхні грабунки та вбивства, про те, як часто вони палили Москву і наводили жах на Вільно та Варшаву; але якби його запитали, чи їхні останки обов’язково знайдуть, він навряд чи уявив би мирні освячені місця відпочинку, такі акуратно виконані білі мармурові пам’ятники, затінені синусами та іншими деревами; проміжки між ними заповнені кущами та квітами, а гробниці містять написи, які могли б майже привести до Уявіть собі, що ці дикі хани були філософами та оригінальними мислителями. Здавалося, що кожен пам’ятник був створений для втілення провідної ідеї. Наприклад: Девлет-Гкрай-хан мав один збудований без даху, тому що «він вважав небеса такими прекрасними і гіркими, що навіть з могили хотів би дивитися на небозвід, місце перебування Бога». Інший мав повністю замурувати могилу, тому що, як говорилося в написі, «він не почувався гідним того, щоб на нього сяяв найменший промінь Божого сонця».
На могилі іншого, Токтамуїш-хана, посадили виноградну лозу над його головою, «щоб той, хто за час свого життя приніс так мало плодів, принаймні в смерті був урожайнішим». Селім Ґерай-хан поховав себе під карнизом даху мечеті, щоб «якщо на нього капав дощ, ця вода з неба могла змити скверну його гріхів, яких було стільки ж, скільки крапель, що падають із хмар».