У домі магістрату двоє з цих поважних фігур, отаман і його заступник, як правило, будуть знайдені готовими вирішувати в спрощеному порядку будь-яку суперечку, яка може виникнути. У внутрішній кімнаті ми чуємо, мабуть, страшний шум, який, як ми дізнаємося, походить від парочка п'яних пройдисвітів, які вчинили якесь безчинство, за яке вони повинні отримати належне покарання, як тільки протверезіють. Отаман села виконує, водночас, обов’язки поштмейстера. Він рідко вміє писати, але в сусідній кімнаті має свого письменника, вченого чоловіка, який уміє розгадати паспорт та інші папери мандрівника, хоч і не з достатньою швидкістю, щоб задовольнити останнього, який тим часом лається через затримку, якій він піддається, і нетерпляче волає за конями. Нарешті приходять коні, цілий табун їх заганяє пастух, і половину з них швидко запрягають перед каретою.
У пивній навпроти було б справді дивно, якби ми не побачили, що кожна лавка заповнена гостями, бо стриманість не є головною чеснотою в Малоросії. Видовище, представлене тут, є будь-яким, але не приємним. Коньяк тече потоками. Люди п'ють його з великих скляних стаканів або, можливо, з жерстяної міри, в якій їм його подають. Сварки та бійки, справді, не є частим явищем, але сцени, які відбуваються, від цього не менш огидні. Можливо, пара п’яних жінок сміється і голосно співає, а кілька старих марно намагаються приєднатися до мелодії, але вони занадто далеко, щоб зробити щось більше, ніж час від часу хрипіти. Півдюжини вихідців з Великої Росії, мабуть, водночас обіймаються, цілуються, обіймаються з жахливою ніжністю, а якийсь німецький бродяга, закинутий сюди наполеонівською армією, сповіщає своїм вогненним носом і запалими очима про принизливий вид рабства, в який він потрапив. Серед усього цього галасливого натовпу можна побачити господаря, блідого, мізерного, бородатого, завжди тверезого єврея, який продає свою отруту на ім’я якогось вельможі; бо продаж алкоголю, який у Великій Росії віддається купцям, є в Малоросії незавидним привілеєм місцевого дворянства.