Степи Південної України: Табуни коней, отари овець, чабани та салотопні

«Колись ми пасли оттару в одного багатого болгарина», — сказав старий; "це було в Отшаковському степу, і нас було семеро, 2000 овець і 150 кіз. Це було в березні, і ми тільки що виїхали вперше. Погода видалася м'якою, на землі вже було трохи трави, так що ми не мріяли про пригоду. Увечері почався дощ, і вітер був сильний. Незабаром дощ змінився на сніг, і наші мокрі плащі були Через кілька годин після заходу сонця з північного сходу насвистувала звичайна сибірська вуха, аж поки ми не встигли відійти далеко від дому, але неможливо було змусити овець протистояти всьому, крім віуги, щоб утриматися Таким чином нам доводилося бігти цілу ніч, а вранці навколо нас було лише сніг, а бідні вівці були ще більш дикі й налякані, ніж уночі. воли ринули слідом із возом, а позаду з виттям йшли собаки. Бідні кози всі заблукали або замерзли в перший же день, за який ми пробігли не менше п'ятдесяти-шістдесяти верст, залишаючи за собою всю дорогу слід мертвих овець. Увечері бідолашні звірі бігали не так дико, бо були добряче виснажені голодом і втомою. Нас також підбили. Двоє з нашої групи повідомили, що захворіли, і пролізли під циновки та шкури у фургоні, тоді як решта з нас мала лише час, щоб взяти трохи хліба та снігу, щоб підтримувати життя. Настала ніч, але ні хати, ні дому не було видно, бо Отшаківський степ — одна з найдикіших країн світу. Ця ніч була гіршою за першу, і оскільки ми знали, що шторм гнав нас прямо на узбережжя, ми щохвилини чекали, що нас разом із усією нашою дурною худобою віднесе в море. Ще один наш захворів, тож ми його разом із рештою запакували у вагон. Ми всі думали, що ця ніч буде нашою останньою. Ближче до ранку вітер, на щастя, переміщувався і наближався до деяких будинків, так що ми змогли розрізнити крізь сніг; але хоч вони були не далі ніж у тридцяти футах від нас, було абсолютно неможливо відвести дурних овець убік. Вони пішли прямо перед вітром, незважаючи на все, що ми могли зробити, і незабаром ми втратили будинки з поля зору; але добрі люди почули виття наших собак і здогадалися, в чому справа. Це були німецькі колоністи, яких п'ятнадцять-двадцять прийшли нам на допомогу, і тоді нам вдалося зупинити овець і загнати їх під сараї та в хати. Ми втратили всіх наших кіз і близько 500 наших овець; але багато з бідолах померли після того, як ми забрали їх у притулок, бо в страху вони трималися так близько один до одного, що багато хто був задушений. Ми дякували Богу та добрим німцям за нашу безпеку, адже за півроку ми повинні були підійти до узбережжя, яке височіло над морем на двадцять сажнів. Німці зробили все можливе, щоб нам і нашим хворим було комфортно; але декому з нас знадобилося багато часу, перш ніж оговтатися від наслідків тієї сутички. кажу тобі про це."