Серед товстохвостих овець є дві різні раси; волоський і калмуцький. Перший справді несе свій жир у своїй крихті, яка виростає у форму, схожу на грушу, роздуваючись з обох боків до величезних розмірів і звужуючись до точки на кінцівках. Калмицькі вівці, які рідко зустрічаються в західних степах, несуть свій жир насправді не на місці, а на двох величезних подушках, від тридцяти до сорока фунтів вагою, які сильно нагадують сторонньому, хто їх бачить уперше, готтентотську Венеру. В обох випадках жир у хвості або навколо нього вважається більш цінним, ніж жир, отриманий з будь-якої іншої частини тварини.
Суворі холоди понтійської зими та спекотне літо, завдяки якому танець пір року так разюче урізноманітнюється, сповнені випробувань і страждань для всіх найбільш корисних для людини тварин. Урагани, які іноді проносяться по рівнині, часто супроводжуються найкатастрофічнішими наслідками для отар. Вони не роблять ані найменшої спроби протистояти силі шторму, але в повній паніці тікають перед вітром, і їх тисячами зносить у струмки та яри, коли степи перетинаються. Російські вівчарки діділи в цих випадках не мають великої цінності, а собаки не набагато вище своїх господарів за рівнем інтелекту. Найрозумнішими членами цих спільнот, як правило, є кози, без яких понтійська вівчарка ніколи не змогла б підтримувати свій вовняний поголів’я в якомусь порядку. Отже, до кожної сотні овець незмінно припадає три-чотири кози, щоб компенсувати своїм розумом і жвавістю дурість своїх товаришів. Я вівця поодинці ніколи не можна було зустріти понтійський штормовий вітер або вирушити в равуї, і часто він повністю розсіювався, проходячи через один із очеретяних лабіринтів, якими зазвичай облямовані річки. У всіх цих випадках кози дуже служать тшабауну. Вони легко переносяться проти будь-якого вітру, який взагалі витримає; вони сміливо ведуть дорогу по найсуворіших спусках, і вівці, завдяки легкості, з якою їх можна змусити наслідувати поданий їм приклад, здається, виявляють свою свідомість вищого почуття своїх міцних товаришів.
Перед Пасхою оттара, або отара, залишає свої зимові квартири, які, за винятком кількох маєтків, трохи кращі, ніж ті, що призначені для бідних коней-табуїнів. Поки осінні бурі вже не терплять, вівці залишаються в степу, а потім повертаються зимувати в жалюгідні вольєри, де невеликий притулок від північного вітру є здебільшого єдиним притулком, який коли-небудь вважався необхідним.