Степи Південної України: Табуни коней, отари овець, чабани та салотопні

Весна, хоч у багатьох відношеннях і сезон насолоди, не позбавлена ​​недоліків. Вовки також повинні відшкодувати себе за суворий зимовий піст, і вони так само прагнуть, як і коні, повернутися до нормального стану. Лошата теж саме тоді найделікатніші, і вовк будь-коли віддасть перевагу молодому лошаті, ніж вівці чи теляті. Відповідно, вовк навесні постійно бродить навколо табуну, а коні завжди готові до бою, захищаючи молодших членів своєї громади. Вовк, як слабша сторона, покладається радше на хитрість, ніж на силу. Для групи вовків відкрито напасти на табуна опівдні означало б кинутися на вірне знищення, і, хоч би як сильно вовк не страждав від голоду, він надто добре знає власну слабкість, щоб зважитися на такий абсурдний вчинок. Дійсно, вночі, якщо табун трохи розпорошений, а вовків у стерпній кількості, вони інколи намагатимуться кинутися, і настане генеральна битва. Тоді серед коней проявляється чудовий дух коаліції. За першою тривогою жеребці та кобили кидаються на загрозливу точку й атакують вовків із завзяттям, яке часто змушує мандрівників миттєво втікати. Проте невдовзі, якщо вони відчувають себе достатньо багатими, вони повертаються й кружляють навколо табуну, доки якесь бідне лоша не відштовхнеться за кілька ярдів від основного тіла, коли його схопить ворог, тоді як мати, що кинеться на порятунок, майже напевно розділить його долю. Тоді битва починається по-справжньому. Кобили утворюють коло, в якому ховаються лошата. Ми бачили картини, на яких коні зображені в колі, виставляючи свої задні копита вовкам, які таким чином мають вільний вибір: битися чи залишити його в спокої. Такі картини є лише результатом уяви і дуже мало схожі на реальність; адже вовк, як правило, повинен заплатити набагато дорожче за свою прихильність до коня. Коні, коли нападають на вовків, не повертають до них хвости, а кидаються їх цільною фалангою, розриваючи їх зубами, топчучи ногами. Жеребці не стають у фалангу, а скачуть галопом з розпущеними хвостами та піднятими гривами і, здається, діють одночасно як генерали, сурмачі та прапороносці. Там, де вони бачать вовка, вони кидаються на нього з безрозсудною люттю, рот у рот, або якщо вони використовують свої ноги як знаряддя нападу, то завжди атакують переднім, а не заднім копитом. Одним ударом жеребець часто вбиває свого ворога або приголомшує його. Якщо це так, він вихоплює тіло зубами і кидає його кобилам, які топчуть його так, що стає важко сказати, якій тварині належала шкура. Якщо ж жеребець не зуміє завдати прямого удару з першого разу, він, ймовірно, буде битися в програшній битві, бо вісім чи десять голодних вовків вп’ялися йому в горло й ніколи не покидають його, доки не розірвуть його на землю; і якщо кінь швидкий і вправний у нападі, вовку не бракує мудрості, він стежить за кожною маленькою перевагою і швидко нею користується; але нехай він не сподівається, навіть якщо йому вдасться вбити коня, що йому буде дозволено дозвілля оббирати кістки; табун ніколи не перестає вдаватися до великої помсти, і битва майже завжди закінчується повним замішанням вовків, хоча, мабуть, лише до тих пір, поки більше ніж один сталхон не втратить ногу назавжди, або його бік на все життя буде позначений відбитком зубів його ворога.