Табунцлийк живе в постійному страху перед конокрадом, а втім, навряд чи знайдеться в степу табунцлійк, який би не вкрав коня, якщо трапиться нагода. Мандрівник, який залишив своїх коней пастися на ніч, або селянин, який дозволив своїй худобі відійти від свого дому, зробить добре переконатися, що в околицях немає табу, інакше вранці він марно шукатиме їх. Тим часом табунщик дбає про те, щоб якнайшвидше позбутися краденого, вимінюючи його першому зустрінутому брату-скотарю, а той знову вимінює на іншого, так що за кілька днів кінь, украдений на берегах Дніпра, переходив із рук у руки, аж до Бугу чи Дунаю, і законного власника можна було запитати після коня, який уже покинув імперію царя, щоб піти на службу до мусульманина або потрапити в конюху угорського магната. У табунтшиків постійно виникають дрібні справи один з одним, для яких монгольські кургани, розкидані по степу, є зручними місцями для побачень.
Табунтшик, який звик до життя, повного розбійництва й труднощів, постійно вдаючись до будь-яких надмірностей, став природним для більш впорядкованих класів дивитися на нього як на досить підозрілу особу; але його дружба загалом варта того, а його злоби завжди лякаються. Сам його хазяїн трепетно ставиться до нього, бо табунтшик — це не слуга, якого можна звільнити за один день. Коли табун одного разу звик до нього, тваринам нелегко підкоритися контролю сторонньої людини. Табунчик, крім того, навчився знати своїх коней; може визначити цінність кожного, може порадити, що продати, а що залишити, і знає, де можна шукати найкраще пасовище. Отже, такий чоловік, якщо він розумний і досвідчений, незалежно від його морального характеру, стає необхідним своєму господареві, і, відчуваючи це, недовго не набуває своєї свідомої важливості. Він безкарно розігрує свої дикі витівки і з суверенною презирством дивиться на більш порядних членів суспільства, особливо на більш чесних цабавнів і чередників, яких він вважає з усіх точок зору нижчою расою.