дзеркало, а також чорний димар шукали марно. На березі лежали пакунки з товарами, ніби їх витягли з місця аварії, а пасажири бігали туди-сюди по гавані, у найлютішому стані збудження. Деякі були офіційними особами, чия відпустка закінчилася; одна була дамою в найближчому очікуванні свого лежання, яке мало відбутися в Одесі, але тепер, цілком ймовірно, станеться в Малій Тартарії, серед усіляких незручностей і нестатків. «Як цей англієць міг наважитися розіграти таку публіку?» — було загальне запитання. «Ах, він робить усе, що йому спадає на думку!» — сказав хазяїн. Двоє моїх товаришів, чия справа не зволікала, негайно роздобули коней, щоб переїхати через гори до Севастополя, і, якщо їм не вдасться спіймати шахрая капітана, до того, як він залишить це місце, продовжити свою подорож по суші; але, оскільки я почувався дуже погано, я вибрав найменше з двох зол і вирішив залишитися чотирнадцять днів до повернення човна, вважаючи, що мені пощастило уникнути докорів, яких я заслужив, бо певною мірою став причиною нещастя.
Мої надії використати час примусового перебування в Криму різними екскурсіями розвіялися нападами хвороби, яка прикувала мене до ліжка на вісім днів. Єдиною моєю втіхою були деякі томи Ґете, дружня увага німецького аптекаря, який був так люб’язний, що прийняв мене до себе вдома, і візити освіченого росіянина, який приходив увечері й розмовляв зі мною про Кавказ та інші далекі країни, де він був призначений урядом.
Свого часу я знову опинився на борту великого «Пітера» і, на мій подив, упізнав майже всіх своїх старих знайомих, які так голосно протестували, що вже ніколи не ступлять на пароплав. Погода була така чудова, що мало хто з пасажирів-чоловіків відчував будь-яку іншу незручність, окрім підвищення апетиту, і за двадцять чотири години, більшу частину яких ми провели дуже товариськи, розповідаючи приємні історії та пиячи за процвітання Криму, ми увійшли в одеську гавань — узи дружби, щойно зав’язалися, розірвалися, і наша приємна компанія розійшлася. до всіх точок компаса.