Це були типові простонародні відповіді, які майже завжди чуєш, і незабаром ми отримали доказ того, що наш шкіпер не дуже помилявся у своїй філософії. Маленька хмаринка, яка під час нашого відплиття, здавалося, цілком невинно висіла на протилежному боці лиману, незабаром почала загрозливо розростатися, і не встигли ми подолати й половину шляху, як нас настигла сильна буря. Вітер підняв зі степу такі великі хмари пилу, що місто Акерман, яке ще недавно було добре видно, зникло з наших очей; напрямок вітру раптово змінився, і оскільки ми були зовсім не готові до такого випадку, ми б миттєво перекинулися, якби, на щастя, деякі мотузки не обірвалися, і весь наш такелаж не знесло за борт, так що ми мчали, гнані бурею, без щогли й вітрил. Один молодий польський шляхтич, який мав дуже стурбований вигляд, коли погода була ще ясною, тепер вважав себе загиблим і почав гірко голосити. Він не міг витримати вигляду неба й води, тому ліг на дно човна і сховав обличчя у свої шкіряні дорожні подушки, але щомиті знову підхоплювався і з жахом дивився на хвилі, чорні, як смола. Він читав молитви то польською, то французькою, весь час заявляючи, що йому байдуже до себе, він лише сумує за своєю доброю матір'ю та бідними селянами, а після цього знову починав так жалібно оплакувати свою тяжку долю, що його слуга, який доти цілком задоволено їв свій хліб із салом, тепер надумав плакати разом зі своїм паном. Я сказав йому не втрачати мужності, бо інші люди в човні аж ніяк не вважали наше становище безнадійним. «Ах, — відповів він, — ці люди віддадуть своє життя за склянку горілки. О моя матінко! Бідні мої люди!»
Наше становище справді було досить незручним: наш човен був у жалюгідному стані, небо було чорне, як чорнило, темна каламутна вода лиману кипіла, як море, берега не було видно ні перед нами, ні позаду, і найгірше з усіх наших моряків були росіяни! — Нам також було відомо, що на цій Дністровській переправі поштовий човен не раз валив з усім, що в ньому було.