Перше місце, куди ми дійшли, було незначне місто, населене переважно євреями. У ранні часи, тобто в лицарські часи — адже історія Кукурудзяної землі не ділиться, як решти Європи, на давній, середній і новітній віки, а на лицарські, князівські та руські часи — у перші лицарські часи це було, отже, місце набагато важливіше. Командор ордену проживав у замку, а місто навіть мало гавань на березі моря і торгувало, як Лібав. Ці часи вже минули, гавань забита піском, немає торговців, крім сірників, нюхального тютюну та перцю; а поруч із руїнами величного старого замку головний магістрат Гробіна побудував собі акуратний дерев’яний будинок.
Російський уряд нічого не зробив для Grobln. Французи, однак, так сильно віддані смішним eiTors і помилкам у топографії та географії, зробили цьому маленькому містечку честь, перебільшивши його на важливе місце; адже в 1812 році в депешах наполеонівських генералів серед інших тріумфів значилося «взяття фортеці Гробін, ключа до Курляндії та півночі». Це місце має невелике значення через те, що воно розташоване поблизу перехрестя двох великих доріг; по-перше, дорога Мітау, головна дорога Курляндії, яка перетинає всю країну, з’єднуючи Лібаву, Мітау та Ригу; — а по-друге, велика литовська дорога, якою везуть продукти Західної Литви до моря.
Мій єврей повідомив мені, що ринок у Гробіні був не менш важливим, що там завжди зустрічалося багато різних рас: лати, литовці, цигани та євреї, і що Шляхтіці, дрібне дворянство Литви, користувалися в трибуналі Гробіна, як і в інших містах Курляндії, привілеєм Килима; тобто, коли їх бичують, їм дозволяють лягти на килим, привілей, на який селяни та цигани не можуть претендувати.
Коли я висунувся з вікна карети, проїжджаючи через Гробін, я побачив євреїв, які сиділи перед своїми дверима. Усі були одягнені в своєрідне східне вбрання. Я також помітив, що колеса карети час від часу вдаряються об каміння старого бруківки, яке всюди лежало під глибоким піщаним мулом.
Тепер ми з’їхали з великої дороги й поїхали вузьким узбіччям у глиб країни. У Німеччині я отримав рекомендаційні листи до однієї видатної родини, яку зараз збирався відвідати. Ці курляндські переїзди, що ведуть від маєтку до маєтку, а не від села до села, бо в цій країні немає сіл, — взагалі огидні. Проте в цілому вони кращі, ніж у Східній Пруссії та багатьох інших німецьких провінціях. Вони надзвичайно вузькі; і через часті повені всієї країни вони підняті, як дамби, а дороги, як наслідок, зазвичай називають дамбами. Мені казали, що за ці чудові дамби Курляндія була зобов’язана завзяттям і пильною турботою колишнього діяльного й енергійного губернатора.