Разом з декількома іншими пасажирами я довірив себе цій старанності для перевезення до Риги на початку квітня 1834 року. Дорога між Мітау та Ригою все ще була в такому ж бездоганному стані, як і за часів лицарів; тобто він був чудовим серед зими, коли грудень і січень, найкорисніші й найактивніші дорожні робітники Росії, встелили його твердим льодом, але зовсім інший у квітні, коли цей тротуар був повністю розірваний, і де, хоча для пасажира, що перевернувся, було добре забезпечено, грязюка створювала м’яке просторе ліжко для його прийому, той, хто хотів швидко йти далі, потерпів, але захворів.
Половина станції Святого Олая добре відома кожному мешканцю Млтау та Риги, і, безперечно, добре присвячена покровителю пустель, лісів, боліт, бруду та негоди. Стоїть на кордоні між Курляндією і Ліфляндією; бо хоча Двіна загалом утворює лінію кордону, Лівонія тут дещо виступає й претендує на частину лівого берега.
Якщо ми порівняємо країну навколо гирла DAA^na з країною навколо гирл інших великих річок Балтики, ми знайдемо деякі подібності, але багато відмінностей. Дельта Двіни є найбільш безплідною з усіх. Дельтові землі Німану, Вісли та Одеру стали плодючими, багатолюдними та пишними місцями. Що це не так з Двіною, це, мабуть, вина мешканців, які не такі працьовиті у будівництві каналів, дамб та інших подібних робіт, як жителі тих районів. Дельта Двіни, хоч і пустеля для землероба, для спортсмена — земля достатку; весною кишить Незліченною водоплавною птицею; озера живі лебедями й дикими гусьми, болота — лелеками, бекасами, ржанками й журавлями.
Від Сент-Олай до Риги праворуч від нас лежало велике болото Тируль ліворуч від нас болото Кангеркальс, яке бореться з ним у мороці й безлюдді. Був вечір; ліхтарі нашої карети були запалені, і ми були, таким чином, чи не єдиними просвітленими людьми в усій похмурій пустелі навколо нас. Люди насолоджувалися чаєм у ризькому «Mitau Vorstadt»^^, коли після незліченних ударів бока, спини та ребер ми нарешті вкотилися на подвір’я нашої корчми. Лід Дввини щойно розійшовся, і тому цієї ночі неможливо було в’їхати до самої Риги. Я зустрів у корчмі кількох міських міщан, які поверталися до своїх теплих ризьких осередків. з екскурсії в похмуру пустелю. Я ділився з ними в кімнаті, і ми деякий час розмовляли про ті події минулих часів, які підняли багатолюдну столицю на тому місці, з якого тьмяно виблискували перед нами крізь густу темряву, що спочивала на широких водах Двіни.