Він із великим захопленням відгукувався про польського поета Міцкевича і вважав, що з часів Байрона та Гете такого генія не було.
У 1824 році, коли «Союз доброчесності» у Віхії був відкритий, Міцкевича з близько сорока іншими молодими людьми розкинули в різних частинах внутрішньої Росії як вихователів, секретарів і так далі. Як помічник генерал-губернатора Міцкевич прибув до Москви, звідки здійснив кілька подорожей у глиб країни, і до Криму, яке він оспівував у кількох дуже гарних сонетах. Коли в 1830 році його страждаюча країна покликала всіх своїх дітей, чию смерть або вигнання вона згодом була приречена оплакувати, Міклдевітш розділив останню долю і поїхав до Парижа. Його вірші, мабуть, були гарні, бо поки Польовий говорив про них, він забув про чужинця в мені, про свою національну антипатію до поляків і, схопивши мене за руку, вигукнув: «Ах, Боже мій, якби ти міг це зрозуміти! О це прекрасно, чудово, велично!»
Зайшла дружина з дітьми Польового, і наша літературна розмова завершилася веселим чаюванням. Вечірній візит я продовжив тим охочіше, що він був мій останній у Москві: наступного дня я мав вирушати на південь.
Коли ми чуємо людину, про яку багато говорять і з якою ми особисто не знайомі, наша уява зазвичай створює її картину, яка, як часто, зникає і забувається, коли вона стає відомою, і ми знаходимо зовсім іншу істоту, ніж створіння нашої уяви. Те ж саме, коли ми читаємо опис країни чи місця до того, як саме місце ми відвідали. Мандрівник знаходить щось зовсім інше, ніж очікував. Річ завжди в сто тисяч разів повніша і досконаліша за будь-який опис, і кожен індивідуальний розум відображає речі у властивий йому спосіб. При спогляданні самих предметів описи забуваються, або репрезентація виглядає настільки недосконалою в присутності репрезентованого, що кожен вважає себе вільним описати їх знову. Оскільки чудові риси та особливості Москви відомі нам, але недосконало, мандрівник, швидше за все, це прийде в голову мандрівникам там, ніж деінде, і на фотографіях, які тут намагаються так часто намалювати, можна сподіватися на хидильгенцію.
НІМЕЦЬКІ ПРОВІНЦІЇ НА БАЛТИЦІ.
Жоден господар ніколи не здавався мені таким уважним до незнайомців, як містер Мейссель з Льбау. Уночі я завжди знаходив на столику біля свого ліжка не лише графин зі свіжою фільтрованою водою — бо в Лібау всю воду треба фільтрувати, перш ніж її можна пити, — а й велику флягу солодкого пива. Вранці переді мною лежала добре наповнена тобайпко-люлька, а хлопець стояв біля мого ліжка, тримаючи в руках добре зігрітий халат і пару тапочок, у яких він застав мене, коли я встав з ліжка. Затриманий цими та подібними зручностями, я вже пізно опинився на вулицях Лібава.