Я дізнався від нього найважливіші подробиці про монастир. Він один із найстаріших у місті і з давніх часів був осідком митрополита Московського. Нинішній митрополит живе, однак, не в ньому, а в чудовому будинку на Садовій вулиці. Він учинив цареві. Один взяв собі нову столицю, інший новий будинок. Монастир теж занепав. У ньому все ще проживають тридцять монахів, які їдять і голодують, але жоден не ситий.
Ніде я не знаходжу приємнішої розваги, ніж у стінах монастиря, чи то через мою особливу симпатію до тихих подвір’їв, чи тому, що їхні галереї та сади справді особливо пристосовані для розмов.
Я довго стояв тут зі своїм добрим монахом, який так само проти залишався на самоті, як і я, і любив, як я, товариство монастиря. Він розповідав мені багато речей, яких я вже не пам’ятаю, розмовляючи досить розумно, аж поки, згадавши про чудеса, він одразу не почав розповідати історію про зображення якогось святого з Мошайська, що видавало всю дитячу легкість віри, таку властиву росіянам. Французи, які у своїй прекрасній Франції мало мріють про численні чудеса, які вони створили в 1812 році, також були в тому маленькому містечку, що лежить на схід від Москви, і націлили свою світську гармату на картину, яка до того часу вважалася звичайною, але яка в той момент враз набула чудодійної сили. Говорили, що французи випустили тридцять дві кулі в картину, жодна з яких не влучила в ціль, усі залишалися нерухомими по колу, «як ще можна побачити». Однак сильний струс мозку відколов багато уламків каменю, які, звичайно, картина не могла відновити, оскільки їх було незліченно. Деякі з них вражали картину і завдавали ран, звідки текла кров, що сповіщало про її чудодійність. Довірлива й наївна відкритість, з якою росіяни повторюють подібні історії незнайомцям, без жодних застережень, завойовує нашу любов, навіть якщо марновірство, яке вони демонструють, викликає посмішку на губах.