Жодне місто в Європі не стоїть так близько до звірів дикої природи, як Санкт-Петербург. Навіть у Стокгольмі стерпна кількість миль проходить між містом і лігвом вовка; у Санкт-Петербурзі схованки цих виснажених тварин і палаци князів знаходяться недалеко від них. Чудовим доказом дикості петербурзьких околиць є те, що між сніданком і вечерею людина може вирушити на полювання на вовка чи ведмедя, як вона може полювати на зайця з Берліна. У суворі зими голодні вовки підходили до передмістя і навіть до околиць імператорського палацу в пошуках їжі. Імператорські кур’єри, які відправлялися між Зимовим палацом і сусідніми резиденціями, навіть останніми роками ставали жертвами цих тварин: і в Петербурзі є багато дам, чий елегантний паризький туалет був підданий небезпечній близькості з кудлатими володарями лісу. Мені розповіла одна жінка, що вона в саду налякала вовка своєю парасолькою; а інший — як її підхопив ведмідь, коли вона читала на лавці в саду її села поблизу Петербурга, і як вона кинула йому в голову роман Жорж Санд! Росіяни стверджують, що ведмідь великий боягуз і ніколи не нападе, якщо не буде поранений або іншим чином роздратований. Вони розповідають про багато дивних наслідків раптового переляку, які, хоч би вони заслуговували на увагу натураліста, навряд чи можуть бути тут описані. Одного разу послали хлопця з села за хлібом; він повернувся без нього і сказав, що зустрів дорогою ведмедя, і кинув хліби йому в голову. Повернувшись на вказане місце, там знайшли хліб, а ведмідь неподалік — мертвий. Люди стверджують, що він помер від нападу, викликаного переляком. Все це показує, наскільки лісові фавни все ще мають перевагу над Церерою та Флорою в околицях Петербурга-!
«Заради бога, надішліть мені фотографію сонця», — сказав мені друг, коли я вирушав на південь. e Німеччина); «Мені здається, що минуло багато років з тих пір, як я бачив славетне божество!» Якщо в інших частинах європейського світу німецький Аполлон не вважається найпривабливішим із богів, ми можемо судити з наведеного вище зауваження, яким має бути петербурзький Феб! Щоб відчути це справедливо, треба було там пожити; потрібно було змінити блідо-сіре петербурзьке небо на південь, щоб знати, яким прекрасним, яким чарівним може виглядати той німецький Небеса, проти яких так багато б'ються наші серця, і сльоза поетичного зволоження зволожує наші очі, коли ми співаємо про землю цитронів і миртів, і пробуджується ніжність петербуржця до країн, де на дорогах зустрічаються вишні та сливи і посмішка небес нерідко змішується з нахмуреним поглядом.
Петербург, однак, не більш дефектний у своєму даху, ніж у своєму