Після звичайної меси священики підходять до дивно заставлених столів і співають молитви за померлих, весь час розгойдуючи кадильницями. Вони перегортають аркуші згаданих вище книг і вводять імена, які містяться в молитві. Коли ця загальна молитва і освячення закінчуються, люди розходяться по подвір'ю; кожна сторона шукає могили своїх друзів, особливо тих, кого нещодавно втратили, і плаче над ними. Більша кількість сумує мовчки; але деякі, чиє горе ще нове, кидаються у відчаї на землю і голосно виливаються йому. Одного разу я звернув увагу на одну стару жінку, голос якої лунав над усім могильником. Я підійшов до неї і запитав, за ким вона оплакує. Сама виховувала і відповідала за молоду заміжню дочку. Тоді вона знову кинулася обличчям до трави й закричала в могилу, наче її дитина могла почути: «Ах, моя найдорожча дочко, чому ти покинула мене? Ах ти, наймиліша! Ти молода! Чому ти залишила свою стару матір із її сімдесятилітньою? Ах, дочко моя, хіба дитина не залишила свою матір без догляду?
Я не можу передати, як глибоко на мене вплинув плач цієї бідної старої жінки, коли вона співала свою скорботу якоюсь церковною мелодією; час від часу зовсім припинялася й ховала свою сиву, змучену турботами голову в траву.