Не зупиняючись, щоб прокоментувати сцену, яка настільки демонструє вплив, який суверен здійснює на розуми російського народу, давайте зайдемо на сам ринок і оглянемо немитий натовп, яким він заповнений до такої міри, що влада має певні труднощі з тим, щоб забезпечити вільний прохід у центрі для спорядження, яке постійно приходить і відходить. З одного боку проходу стоять продавці сіна, дров, а навесні — рослин і кущів. З іншого боку — селяни зі своїми запасами м’яса, риби, масла, овочів. Між цими двома рядами розташовані сани та екіпажі, власники яких приїжджають робити щоденні покупки та від’їжджають, навантажені травами та овочами, причому закривавлені шиї поїдтів часто представляють особливий контраст із блискучими екіпажами, з вікон яких вони безтурботно звисають. Тим часом уздовж стін будинків стоять торговці квасом і випічкою, а також пивні та чайні лавки, де селяни завжди витрачають частину свого прибутку.
Конюшні Санкт-Петербурга рідко містять менше 30 000-40 000 коней, не враховуючи коней гарнізону. Таким чином, тварини потребують приблизно 50 000 або 60 000 коней щодня, більша кількість, ймовірно, пропорційно її розміру, ніж у будь-якій іншій мегаполісі Европеї. Витрата сіна, відповідно, колосальна. Влітку по Неві пливуть цілі флотилі, навантажені горами сіна; а взимку вулицями дефілюють каравани з упряжками сіна, які шикуються в ескадрони та полки вздовж Сенної площі. Частину сіна продають оптом вантажами, але більшу частину розкладають на землі і розкладають на невеликі пакети, щоб було зручно ісвощікам. Можна постійно бачити бідних жінок і дітей, які кружляють, щоб підібрати кілька розкиданих лез, і, як тільки вони зібрали свій невеликий урожай, вони тікають на сусідню вулицю, де віддають свій добуток якомусь слоняючому ісвоштшику, від якого натомість вони отримують засоби, щоб забезпечити собі ковток.