Взимку ісвошчик користується улюбленим національним транспортним засобом — санями, якими продовжує шліфувати бруківку до тих пір, поки під весняним багнюкою не відчувається хоч слід снігу. Крита карета, якою він ніколи не користується. Плащі та хутра пасажирів повинні служити в Росії так само, як у нас дах вагона; і коли добре загорнуте в ряд захисних складок, тепле ядро Hfe, яке займає центр, терпляче терпить закидання снігу, дощу та бруду до кінця своєї подорожі, де брудна шкірка злущується, і згадане ядро виходить чистим і незаплямованим зі свого брудного покриву.
Петербурзькі ісвошчіки виявляються расою хамаксобітів, які ведуть своєрідне кочове життя серед столичних палаців. Вони розташовуються табором удень на вулицях, а також багато з них уночі, їхні сани служать їм водночас і будинком, і ліжком. Подібно до арабів-бедуїнів, вони постійно носять із собою мішок з вівсом і прив’язують його під час дозвілля до носів своїх коней. На кожній вулиці впорядковано для зручності ізвощиків. Кожен тут і там ясла зведені для їх використання; щоб напоїти коней, у всіх частинах міста є зручні спуски до каналів або до річки; і сіно продається в ряді магазинів у невеликих пучках, яких достатньо для одного або двох коней. Щоб вгамувати спрагу й голод самих колісниць, існують перипатетичні торговці квасом, чаєм і хлібом, які постійно тиняються вулицями з благодійною метою нагодувати голодних. Тварини такі ж витривалі, як і їхні господарі. Жодного не хвилює холод чи дощ, обидва їдять у міру нагоди й задовольняються тим, що висипаються, коли він настає. Проте вони завжди веселі, коні завжди готові кинутися стрімкою риссю, дайвери завжди налаштовані на пісні, жарти чи плітки. Коли вони не їдять і не займаються іншою серйозною справою, вони лежать біля своїх саней, наспівуючи якусь нехитру мелодію, яку, мабуть, привезли з собою з рідних лісів. Там, де кілька з них опиняються разом на розі вулиці, вони обов'язково займаються якоюсь грою, кидаються в сніжки, борються або жартують один над одним, аж поки не пролунає «Давай, ісвошчик!». якийсь випадковий пасажир миттєво змушує їх усіх хапатися за батоги та перетворює їх на нетерплячих конкурентів для очікуваної вигоди.
Найбідніші ісвошцліики Петербурга — фіни. Їхні дрошки часто — це лише дошка, накинута на осі їхніх коліс, а їхні маленькі слизькі, обірвані, кістляві коні схожі на символи голоду й нещастя. Ледве прикриті своїми пошарпаними кафтанами, вони розміщуються у віддалених кварталах міста, і самі бідні дозволяють собі користуватись своїми чотирма колесами до злиднів як спосіб...