Йому рідко буде нагода «проспівати» свій давай вдруге. Ні, людині навіть не потрібно дивитися на справне спорядження, бо якщо він лише на мить застане на місці і, здається, подумає, чи доцільно покликати собі на допомогу візничого, цього підказки цілком достатньо, і півдюжини саней негайно примчать до місця, де він стоїть. Мішки з вівсом швидко відкидають убік, упряж туго затягують, і кожен із конкурентів-претендентів на прихильність сідає на свій ящик, мабуть задоволений тим, що він, і тільки він, забере приз. — «Я йду на два карбованці» — «Я на півтора», — кричить інший^ і так вони продовжують занижувати один одного, аж поки не опустяться, мабуть, до піврубля. \ Візьміть найдешевший, напевно, але подбайте, щоб найдешевший не був ще й найгіршим, інакше ви повинні бути готові до залпу жартів і стьобів від розчарованих абітурієнтів. «Ах, тільки подивись, батьку, який ти скупий» — «Щоб заощадити кілька копійок, ти змиришся з тим обірваним пройдисвітом за свого кучера». — «Він і його трилапа тварина будуть міцно триматися, перш ніж ти пройдеш половину шляху». — «Сивобородий бродяга обов’язково засмутить тебе; він такий п’яний, що терпіти не може.» — «Він заведе вас у руїну і присягнеться, що це Адміралтейство». — Тим часом ніхто не насолоджується всім цим знущанням більше, ніж об’єкт цього, який сміється в рукав і бурчить своє «Нітшевос! ніколи не бійтеся, сер; у нас буде достатньо добре».
Ці люди, здебільшого, росіяни з усіх різних урядів імперії; але серед них є також фіни, естонці, лати, поляки, німці. Вони приїжджають до Петербурга, як правило, маленькими хлопчиками у віці десяти чи дванадцяти років, наймаються візниками до якогось власника екіпажів, у якого вони продовжують служити, поки не накопичать достатньо, щоб купити коня та транспорт, - коли вони починають бізнес на власний рахунок. Їх торгівля, як і всі види торгівлі в Росії, не контролюється законами про корпорації j, і якщо корм подорожчає,
або ділової слабини, ісвошчик пакує небагато мирських благ, якими володіє, від'їжджає на південь і знову з'являється на вулицях Новгорода чи Москви; таким чином, у гонитві за долею, вони з’являються то в одному місті, то в іншому, поки випадковість не дозволить їм створити прибуткове та постійне представництво в якомусь одному місці. У провінційних містах, де фуражу дають мало або безцінь, зазвичай їздять з двома кіньми, але в Петербурзі, де кожна річ, порівняно, надзвичайно дорога, публіка мусить задовольнятися одним.