Розмова двох Купзі видає, як пройдисвіти в гостинному дворі обманюють і обходять один одного. «Бачиш, куме, — каже один, — як Бог допоміг мені сьогодні. Я продав за триста карбованців якесь полотно PoHsh, яке не коштувало й половини грошей: воно було міні одного офіцера, якого я переконав, що воно гарне голландське. Бачиш, ось гроші, тридцять гарних червоних банкнот, нові з гострими нотками!» «Покажи мені банкноти, друже.
вони всі погані! На тебе, лисице, ти дозволив себе так обдурити вовку? "
На іншій картині Подагра і Павук зустрічаються і розпитують один одного на дорозі. «Я щойно прибув від князя Андрія Івановича, — каже павук, — у домі якого я довго жив; але, Боже! Яка жалюгідна Уфе! Чоловік валяється в розкоші, цілими днями їсть і п’є, лежить у ліжку та на м’яких диванах, а його слуги не відпускають бідолашну комаху наодинці, бо бояться, щоб вона їх розбила. Господар. Вони щодня розривають мої чудові мережі; і коли я з невтомною старанністю відбудую свій дім заново, я можу знайти ласу їжу в княжому домі не більше, ніж мене самого.
«А я щойно прийшов, — каже Подагра, — із жалюгідної хати селянина Павла Ігнатьєвича, де я був так само задоволений, як і ви, з князем. Чоловік цілий день не має спокою, постійно бореться з вітром і негодою. Щойно я спробував трохи подружитися з його ведмежою шкурою, як він підстрибує, відкидає шкуру і молотить ком або рубає дрова. Поки ми не чуємо й не бачимо, все з твердого дубового дерева, про яке можна подумати, усе безладно й брудно, і я втомився від усіх селянських домівок назавжди Андрей, про якого ти сказав стільки приємних речей».
«^ Дорога сестро, вкажи мені дорогу до селянина Павла, з яким, я думаю, я міг би добре порозумітися; бо він, безумовно, змириться з таким маленьким злом, як я, у якомусь кутку його кімнати».
Російський селянин далеко не щадить у своїй критиці багатих і великих, від яких він так багато несе, хоч і усвідомлює свою несправедливість. В одній із цих байок дворянин дає коробку на вухо одному з кріпаків, який щойно врятував свою дудку від нападу ведмедя, і кричить: «Дурний пройдисвіт, що так недбало роздираєш ведмежу шкуру своєю незграбною сокирою! Чому ти не оглушив його каменем або не задушив мотузкою? Чого мені тепер варта шкура ведмедя у fm-rier's? Ойді, зачекай, негідник, і я скористаюся нагодою, щоб розрахуватися з тобою.
В іншому багатий чоловік оголошує в газетах, що, спонукуваний співчуттям і любов’ю Бога, він вирішив у певний день одягнути, нагодувати та забезпечити всім необхідним усіх бідних, хто звернеться до нього. У зв’язку з цим він отримує похвалу від усіх своїх друзів, благочестивих і громадськості; але в призначений день його подвір'я стало скупченням лютих собак, чиї зуби фактично закрили вхід туди.