Відвідини Альми

«Після безстрашного пориву Легкої дивізії на пагорб, її коливань, розбитої й небажаної зупинки, сміливого наступу бригади Пеннефедера та хвилястого маршу гвардійців, я негайно просунувся в тил Легкої дивізії та перед Третьою дивізією, і мені вдалося попередити полковника Ведді, коли він наближався на чолі 50-го, що він рухався прямо вздовж лінії вогню ворожих гармат, і, як тільки я говорив, було надано дуже переконливий доказ правильності цього твердження, той бравий офіцер відійшов від своїх людей, які йшли щільною колоною, трохи ліворуч і зійшов із дороги до полів. Усе це та багато іншого знову натрапили на мене, коли я озирнувся{490} навколо. Я міг пригадати ту вузьку дорогу, заповнену мертвими та вмираючими — старі друзі жартували над шрамами й ранами, раділи перемозі й терпляче чекали прибуття людей, щоб віднести їх до хірургів — сивого польового офіцера (з 55-го), ім’я якого я не знаю, важко пораненого наскрізь, який міг лише гірко стогнати: «О, мої бідні! о, бідні мої чоловіки! у них не було шансу; тоді річка тут і там була заляпана кров’ю, все ще текла від мертвих і вмираючих, які лежали на мілководдях і берегах, проте вишикувалася сотнями, які жадібно пили її воду; жахлива процесія стікаючого сміття, що йде в тил бою; суцільна маса бригади Адамса, зупинена за наказом лорда Реглана, коли вона виринула з диму Бурлюка: сам штаб і головнокомандуючий зібралися на підйомі неподалік; це жахливе поле битви, де так багато лежало в такому маленькому місці, гнилому від спеки та ран; сірі брили росіян тануть, мов хмари, і відносяться від лютого подиху бою; вереск і гуркіт снарядів із мідних гаубиць у батареї, стукіт гвинтівки, брязкіт мушкетного снаряда, несамовиті вигуки наших людей, коли вони стояли переможцями на висоті, заглушаючи стогони й крики, які на мить змінили гуркіт бою; пронизливий тріск французьких горнів і радісний гуркіт їхніх барабанів з іншого боку ущелини — все це знову повернулося до вуха, і око знову отримало насолоду, дивлячись із хребта на рівнину, де раніше воно бачило росіян, що летіли безладно, а їхні тили все ще прикривали загрозливі ескадрони їхньої кавалерії. Тоді хтось згадав місце, де хтось бачив мертвого друга або когось — друга чи ворога, — якого було немилосердно намагатися залишити живим. Уоткін Вінн, простягнутий на землі перед траншеєю, з усмішкою на обличчі — Честер, презирливо насуплений, і його меч стиснутий у смертельній хватці — Монк, із гнівом битви, закріпленим на кожній рисі — ці та багато інших друзів у мирному таборі Аладіна чи Девно повстали, як і жили в пам’яті. Похмурі росіяни, які так люто дивилися на своїх завойовників і, здавалося, ненавиділи їх навіть тоді, коли вони задовольняли їхні потреби, побачені тоді вперше, справляли враження поваги до типу московського характеру, який ледве стервся тепер, коли вони перестали бути ворогами. Я пригадав ці два дні, як жодна армія не повинна проходити два дні — на полі битви серед мертвих — жахливу працю тих годин розчарування й горя, коли всі мали тріумфувати й радіти, а також пробуджену силу, з якою армія вирвалася зі свого бівуаку на Алмі й вирушила без певної мети, без чіткого плану у свій випадковий марш, який доля зробила успішним.