Після годинного маршу відбулася зупинка на п'ятдесят хвилин, під час якої лорд Реглан у супроводі дуже чисельного штабу, маршала Сен-Арно, генералів Боске, Форі та кількох французьких офіцерів їхав уздовж передньої частини колон. Люди за власним бажанням піднялися з землі, кинулися вперед, і колона за колоною рвала повітря триразовими англійськими вигуками. Це була добра прикмета. Коли маршал проходив повз 55-й полк, він вигукнув: «Англійці, я сподіваюся, що ви добре будете битися сьогодні!» "Надія!" — вигукнув голос із рядів, — ти точно знаєш, що ми це зробимо! Багато хворих випало, їх віднесли в тил. Це було болісне видовище — сумний контраст із чудовим виглядом армії попереду, споглядати сміття за сміттям, яке несли повз вози, з бідолахами, які впали від хвороби та втоми. Проте марш тривав, грандіозний і непереборний. Нарешті дим палаючих сіл і хуторів сповістив, що ворог попереду знає про наш марш. Меланхолійно було бачити білі стіни почорнілих від диму будинків — полум’я, що піднімалося крізь дахи мирних садиб — і зруйновані обриси покинутих хуторів.
Невдовзі з вершини пагорба виднілася широка рівнина, за якою здіймався гребінь, де-не-де затемнений масами, які досвідчене око розпізнало як кавалерію. Це був наш перший погляд на ворога, і незабаром ми знову втратили його з поля зору. Ліворуч від рівнини, у заглибленні, утвореному розмахом двох хребтів, лежало велике село в полум’ї; Прямо перед нами стояв охайний білий будиночок, який не згорів, хоча горіли господарські будинки та подвір’я. Це була імператорська пошта в Бульянаку, всього за двадцять миль від Севастополя, і деякі з наших офіцерів і я невдовзі зайнятися розвідкою цього місця.