Врятована, реанімована, піднята на те місце, яке донедавна вона ніколи не займала в оцінках країни, є за що дякувати пресі. Якби про його вчинки та страждання ніколи не дізналися, окрім як через холодні депеші, сьогодні воно було б у зовсім іншому становищі не лише за кордоном, а й удома. Але вдячність не є чеснотою корпорацій. Досить рідко можна зустріти його в окремих осіб; і, хоча преса має дозвіл вичерпувати вихваляння та лестощі, її осуд сприймають як зухвалість. З моменту від’їзду наших перших батальйонів і до кінця війни були випадки, коли недоліки великих відділів і неефективність тимчасових домовленостей виявлялися без заперечень і пояснень; і якщо оптиміст задоволений тим, що вони були неминучими наслідками всієї людської організації, маса людства буде прагнути запобігти їх повторенню та усунути їхні результати. Попри всі свої надії, люди на початку були мало готові до витрат і лих війни. Вони залюбки вірили, що є військовою силою, оскільки мали непереможні батальйони хоробрих чоловіків, очолюваних бравими, високодуховними джентльменами, які здебільшого з неприязню ставилися до покликання простого «професійного» солдата та зневажали знаннями. Не було резервів, які могли б замінити ті безстрашні легіони, що розтанули в горнилі битви й залишили порожнечу, яку міг заповнити лише час. Коли гвардійці[3] залишили Лондон 22 лютого 1854 року, ті, хто бачив їх маршем до залізничної станції, незвикли до видовища великих людських тіл і вражені поставою цих відважних солдатів, могли бути вибаченими, якби вони припускали, що домашні війська можуть зустріти світ зі зброєю. Оскільки вони були першими британськими полками, які вирушили з Англії на Схід, оскільки вони виконували грандіозну роль, гідну свого імені, у попередній, найбільш важкий і найславетніший період нашої боротьби, їхня подорож має певний інтерес, який дає право зберегти її в цій переглянутій історії; і з невеликими змінами вона представлена читачеві.
Їхні радісні вигуки, повторені Алмою та Інкерманом, тепер мають величне значення, «morituri te salutant» відданих солдатів, звернених до їхньої скорботної країни.
«Вони ніколи не підуть далі за Мальту!» — Таке було тоді загальне відчуття і вираження. Вважалося, що сама звістка про їхнє прибуття на Мальту стримає полчища Росії і похитне залізну волю, яка зламалася, перш ніж зігнутися. До того маршу, менш ніж за рік, виникла жахлива антитеза. Жменька втомлених чоловіків — виснажених, виснажених і обірваних — повільно повзла з Інкерманського плато, де їхні товариші лежали товстими{4} в частих могилах, і шукала безрадісного притулку на пагорбах Балаклави. Вони воювали, хворіли і вмирали, поки та горда бригада майже не припинила існування.