Була одна фраза, яка служила універсальним виразником миру, доброї волі, похвали та задоволення між тубільцями та солдатами. Його походження неможливо точно визначити, але, ймовірно, воно виникло через звичку наших людей на Мальті звертатися до кожного тубільця «Джонні». У Галліполі солдати наполегливо вживали те саме слово до турків і греків, і зрештою турки та греки почали застосовувати це слово до нас, так що величні генерали та пихаті полковники, прогулюючись базаром, чули, як власники зверталися до них «Джонні»; і до цієї назви було додано «боно», щоб позначити неперевершеність виробів, запропонованих для публічного конкурсу. Це стало усталеним кличем армії. Тубільці ходили табором і кричали: «Боно, Джонні! "Bono, Johnny! Yoomoortler" (яйця)! або "Боно, Джонні! Каслер" (гуси)! залежно від обставин; і неприязнь договірних сторін до умов, запропонованих з обох боків, виражалася простою фразою: «Немає боно, Джонні». Коли ви їхали по дорозі, доброзичливі тубільці посміхалися вам і думали, незалежно від вашого рангу, що вони впоралися з вами й зробили витончений комплімент, вигукнувши «Боно, Джонні».
Навіть гідний резерв Королівських Герцогів і Генералів Дивізії мусив зазнати випробування цим привітанням від паш та інших сановників. Якщо зануреного турка, який їхав додому, зустрічав пікет Легкої дивізії, він відповідав на запитання «Хто там іде?». з "Боно, Джонні", і був негайно запрошений "наперед, друже, і все добре!" і місцеві слуги іноді використовували ту саму фразу, щоб обеззброїти гнів своїх господарів. Це була справді чудова форма{54} мовлення, і, якщо її розумно застосувати, у той час вона могла «працювати» з людиною з одного кінця Туреччини в Європі до іншого.
Найбільш незвичайне його використання було зроблено, коли Омар-паша вперше відвідав табір. Після того, як піхоту розпустили до своїх наметів, вони скупчилися в передній частині своїх шеренг у сюртуках і сукнях, щоб побачити, як Паша проходить повз, і коли він наблизився до них, пролунав крик «Боно! Боно! Джонні!» орендувати повітря, на велике здивування Омара, в той час як політ «фуражирів» дав йому деяке уявлення про британське вітання. Він усміхнувся й уклонився кілька разів на знак визнання, але було сказано, що коли у його вухах дзвеніли вигуки, ура та крики коннотських рейнджерів, він повернувся до одного з офіцерів, що стояли поруч із ним, і сказав: «Це люди благородного вигляду, але, мабуть, дуже важко тримати їх у порядку!» Він не міг зрозуміти, як таку свободу можна узгодити з суворою дисципліною в рядах.