«Аделаїда» прибула до Балаклави 17 січня після чудового переходу з Англії, і пасажири, мабуть, були трохи здивовані воістину різдвяним виглядом, який представляв Крим; вони вважали це дещо реальнішим і менш веселим, ніж картини, на яких зображені квітучі молоді джентльмени в розкішних еполетах, які радіють уявним пудингам і різдвяним подарункам у затишних наметах і готові скуштувати проїзд, який Англія надіслала своїм дорогим хлопцям у Крим, але якого ніхто з них тоді не отримав і якого ніхто з них ніколи не їв би з таким комфортом і з таким задоволенням. техніка класу люкс. Був вітер, який фактично позбавив би, якби вітер міг це зробити, будь-яку кількість щурів їхніх вусів. З нетерпінням побачити, як там на височини над Балаклавою, я з рушницею на плечі рушив перевалами через пагорб, по коліна в снігу; і після одного-двох пострілів у великих стерв’ятників з грубою шиєю та величних орлів, а також після кількох вдалих тріщин на «блакитних скелях», які зішкрібають сніг із вершин скель, я прибув до табору горців, на кілька сотень футів нижче височини Стрільців, але досить високо, щоб змусити мене прийняти сердечне запрошення зупинитися на обід і відпочити. ніч. О, хіба могли б «Caledoniensis», «Pictus», «Memor antiquæ virtutis» чи будь-хто з високодуховних кельтських джентльменів, які борються за розгул левів і права Шотландії, а також за одяг тієї поважної особи, Олд Гаеля, але бачили, якими були їхні співвітчизники{202}, коли вони зустріли кримську зиму, як би їм було соромно за свій кілт і філібег. і панчішна декламація! Усі подібні речі зникли, і якщо галантні горяни коли-небудь носили кілт, це було для покарання! Бріки — невибагливі бріки — і гетри з ковдрою, і будь-які легінси поверх них були одягом наших шотландських зуавів, хоча, по суті, вони були не більше схожі на зуавів, за винятком популярних сучасних легенд, ніж на голландців, à la Rip Van Winkle.
По пустирі чи снігу, дивлячись із височини на долину Чорної, я бачив тих невтомних козаків, що їздили по своїх стоянках, і кілька возів, які крадучись від хутора Маккензі в бік Інкерманської височини. Одна-дві ведети бігали вгору-вниз уздовж хребта, пильно спостерігаючи за нашими рухами, і крізь скло ми помітили, як вони махають руками під пахвами, як це роблять лондонські візники холодної ночі, коли чекають за проїзд. У бік Байдара, щоб зігрітися, рухалися пікети такої ж активної шляхти. У нас назустріч їм не було висунуто кавалерійських постів. Насправді ми не могли зручно надіслати їх. Ці обірвані хулігани, в овчинних кожухах і хутряних шапках, верхи на обдертих поні, зі списами та грубими залізними наконечниками, змогли втриматися під снігом і різким вітром, чого не могла протистояти нашій кінноті.