Проголошення миру

Стемніло; майора не було видно; але, на диво, один із козаків розмовляв німецькою, і він сказав нам, що попереду їде англійський офіцер. За кілька хвилин наш провідник почав спускатися крутою зигзагоподібною дорогою до моря. Віз доїхав благополучно, і ми зрозуміли, що спускаємося до Алупки, яка розташована близько до морського берега. Зигзаг був таким же крутим і різким на поворотах, як будь-яка швейцарська гірська стежка, і коні, вже втомлені характером денної подорожі, дуже помітно виявляли ознаки знемоги. Спуск тривав годину; здавалося, минула ціла ніч; молодий місяць ледь освітлював білого коня козака, перисті верхівки високих тополь і гілки сірих оливкових дерев, а все інше було в темряві. Нарешті ми почули зовсім поруч шум моря, і над деревами визирнула низька біла будівля. Ми виїхали легким галопом на відкритий простір перед нею гарною алеєю з рівним частоколом з обох боків. Козак спішився, прив'язав свого коня і зайшов до будинку, залишивши нас надворі в повному невіданні та страшенно голодними. Звуки дуже галасливого і п'яного співу, що будив через вікна нічних сов, змусили нас повірити, що цей будинок — козацька казарма, але через деякий час двері відчинилися, і звідти вийшов жвавий невисокий чоловік, який добре розмовляв французькою, та порядна жінка, його дружина, яка здивувала нас чудовою англійською, і ми дізналися, що знаходимося в «готелі» в Алупці. Причину шуму невдовзі було знайдено. Це була справа рук п'яного російського полковника, начальника поліції в Ялті, який нав'язав своє знайомство кільком англійським офіцерам у тому місті і, всупереч їхньому бажанню, супроводжував їх аж досюди на їхньому шляху до Фороса. «Ось, — пролунав тихий голос у наших вухах, коли відчинилися двері їдальні, — ось російська знать: він дворянин, бо він полковник». Кімната, в якій ми опинилися, була зручним приміщенням з диванами та м'якими кріслами, гравюрами графа Потоцького, царя (звісно ж), князя Воронцова, вельми пікантними сюжетами французьких гравюр на стінах і столом, щільно заставленим пляшками та склянками. Наприкінці столу сидів російський офіцер, вигукуючи на весь голос якісь незбагненні уривки пісень, до чого він підготував себе щедрими дозами бренді, хересу та кримського вина. Він був огидно п'яний, але жах, який він вселяв у господаря та господиню, від цього не ставав меншим і, вочевидь, дорівнював лише їхній ненависті до нього. Нам кажуть, що росіяни так старанно читають лондонські газети, що знають усе, що відбувається, так само добре, як і ми самі. Я не хочу втягувати нашого доброго господаря та його дружину, чи навіть нетверезого московита, у халепу, інакше я б розповів кілька подробиць щодо їхньої поведінки, які могли б здатися кумедними. Полковник Алупкинського округу, почувши про стан свого брата по «владі», віддав наказ виставити його геть, але це було виконано лише пізно ввечері. Він трохи розмовляв французькою, і, гадаю, розумів англійську, хоча й запевняв, що не знає жодного слова.