Наближався шторм-демон, жахливий і сильний, як тоді, коли він вдарив у кору Стародавнього Мореплавця. Стовп намету зігнувся, як лососева палиця; полотно смикало за мотузки, кілочки піддавалися. Приголомшливий тріск! Я подивився на своїх супутників, які, здавалося, були налаштовані заглушити всі звуки, накинувши собі на голову якомога більше одягу. Знову рев вітру, жердина зігнулася, аж знову почувся «тріск». «Вставай, Сміте! Вставай з собою; Ебер! Намет опускається!» Доктор піднявся з-під купи одягу. Якщо й було щось, чому Доктор довіряв більше, ніж іншим, то це була його наметова жердина; він вірив, що ніяка сила Еола ніколи не зможе похитнути його. Зазвичай посередині був вигин, але він стверджував, спираючись на здорові анатомічні, математичні та фізичні принципи, що вигин є покращенням. Він дивився на стовп, як дивився на всі речі, ніжно, простяг руку і потиснув її. «Ну що ж, чоловіче, — сказав він з докором, — усе гаразд — той стовп стоятиме вічно», а потім присів і зарився під постільну білизну.
Ледве він помітив той останній конвульсивний підйом ковдри, який вказує на ідеальний комфорт, як різкий крик, що посилювався з наближенням, вразив нас жахом. Коли він наблизився до нас, ми почули клацання стовпів наметів і різкий тріск деревини. На нього прийшов «сильний і сильний вітер». Це вразило наш намет! Жердина коротко зламалася посередині, ніби скляна; в одну мить нас напівзадушили складки мокрого полотна, яке люто било нас об голову. Задиханий і напівсліпий, я намагався знайти вихід і виповз у багнюку. Таке видовище впало в очі! Весь штабний табір був повалений до землі, а нещасні мешканці наметів кидалися в усі боки в погоню за своїми речами або трималися за стіни, намагаючись пробратися до бездахових сараїв і стаєнь.