Критика М. де Базанкура

Не було помилки в цьому попередженні кинути роботу. У стелі розірвався снаряд. Вибігши на подвір’я, я побачив, що мій поні вирвався з місця, але я легко впіймав його, і ледве встиг сісти верхи, як почув жахливий стрілянину ліворуч, і, глянувши в той бік, я побачив лінії наших червоних курток у потоці, які кишіли по дерев’яному мосту. Маса росіян була на іншому березі потоку, стріляючи по них з високих берегів, але просування людей через міст змусило ці батальйони відступити; і я побачив, з почуттями, яких я не можу передати, як Легка Дивізія піднімається, мчить, піниться, як кривава хвиля, і в штормі вогню, яскравої сталі та кружляючого диму кидається на смертоносний погон, з якого безупинно долинає рев і спалах. Я чітко бачив сера Джорджа Брауна та кількох верхових офіцерів над головами людей, а також міг помітити темні уніформи стрілецьких військ, розкиданих то тут, то там перед масою, що колихалася. Праворуч від цього корпусу 30-й, 55-й і 95-й повільно пробиралися до батареї, піддавшись величезному вогню, який поглинув їх у вогненно-сіру мантію бою. Поспіх пострілу був жахливим, і я пригадую, що мене особливо дратували птахи, які розсіяно літали в диму, оскільки я думав, що це уламки снарядів. Повз мене вже{110} проходили поранені. Один чоловік 30-го був першим; він накульгував, звисаючи з щиколотки, спираючись на камін. «Дякую вам, сер», — сказав він, коли я дав йому трохи бренді, єдину краплю, яка в мене залишилася. «Слава Богу, я вбив і поранив деяких росіян, перш ніж вони покалічили мене». Він зупинився в тилу. Ще мить підійшли двоє офіцерів — один спирався на іншого — і обидва були важко поранені, як я й боявся. Вони належали до 30-го. Вони зайшли в огорожу, яку я залишив, і, запевнивши їх, що привезу їм допомогу, я поїхав у тил і повернувся з хірургом кавалерійської дивізії, який оглянув їхні рани. Весь цей час гуркіт бою посилювався. Я повернувся на своє старе місце; при цьому я мусив їхати обережно, бо з усіх боків йшли поранені. Один був розрізаний надвоє круглим пострілом, коли він наближався. Багато з них лягло під укриттям стіни, яку, однак, загородив ворог. Саме в цю мить я побачив, як гвардійці в найвеличнішому й величному порядку просуваються на пагорб; тоді як крізь проміжки та на їхніх флангах йшли розбиті маси Легкої дивізії, переформуванням якої були зайняті їхні офіцери. Горян, які були поза ними, я не міг бачити; але я ніколи не забуду жахливої ​​люті, потужної детонації величезних залпів, які гвардійці та горці обрушили на російські батальйони, які марно намагалися захистити свої батареї та стримати подальший хід цієї перемоги. Раптом круглий постріл перестав летіти вздовж лінії; потім пролунав різкий стрілянин і сильний артилерійський вогонь, який тривав кілька хвилин. Тоді один, два, три постріли вдарили в лінію, рикошетивши в тил. Коли я озирнувся, щоб побачити, яке лихо вони зробили, полк швидко підійшов до річки. Я поїхав до них; вони були 50-ми. «Гарматний постріл йде прямо сюди, і ти страшенно постраждаєш, якщо підеш далі». Поки я говорив, снаряд підняв пил праворуч від нас, і полковник Ведді, штовхаючи ліворуч, перевів своїх людей через річку. Я їхав до мосту. Стінка дороги була заставлена ​​пораненими. Фіцджеральд (7-й), притулившись спиною до стіни, дивився на свої поранені ноги з чудовою незворушністю. «У всякому разі, я б хотів, щоб вони мені одного залишили», — сказав він, коли ми намагалися зупинити кровотечу. Коли я проходив міст, почулися бризки мушкетної зброї. Праворуч від нас все ще були зайняті гармати, а польові гармати вели вогонь по відступаючих росіянах, чиї маси були за бровою пагорба. Тоді пролунав громовий вигук, гучний, як гуркіт бою, і одна гармата загриміла серед його галасу. Це була перемога. Кілька кроків привели мене до кривавих схилів, де друг і ворог лежали в болю або в спокої навіки.