Вся перевага, яку ми здобули, це захоплення Цвинтаря і маленького Мамелона біля нього. Французи послали інженера, щоб оглянути землю, і оскільки той офіцер висловив думку, що це місце бажано утримати з огляду на спорудження на ньому захисних споруд, генерала Ейра запевнили, що вночі туди буде введено сильний загін людей. Оскільки ці війська так і не прибули, полковник Адамс пішов із цвинтаря вночі, залишивши лише пікет, який також було знято згідно з інструкціями, отриманими генералом Ейром від штабу, які мали на увазі, що якщо французи не займуть роботу, наші війська повинні були відійти. Наступного ранку інженерний лейтенант Доннеллі почув, що посада, за яку ми так дорого заплатили, не в нашій власності. Він оцінив його цінність — побачив, що росіяни ще не підійшли, щоб його знову зайняти, випросив і позичив близько тридцяти чоловік, з якими пробрався на Цвинтар. Як тільки почалося перемир'я, росіяни кинулися на кладовище, яке, як вони вважали, було незахищеним, але, на превеликий свій подив, вони знайшли там наших людей, а ввечері партія була посилена, і союзники побудували там найцінніші споруди та батареї.
У цивілізованій війні природним наслідком такого змагання, як описане вище, є перемир’я, щоб поховати мертвих. Нашим сумним обов’язком було вимагати цього наступного дня, бо наші загиблі лежали поза нашими лініями, а російських трупів перед Реданом чи Малаковим не було. Ми вдень підняли білий прапор, але такого символу тимчасового миру у росіян не було. Офіцери та солдати, які прагнули знайти тіла своїх товаришів, терпляче й сумно чекали моменту, коли можна буде виконати останню сумну службу дружби. Нарешті стало відомо, що перемир'я має відбутися о четвертій годині дня.
Страшно було бачити, як поранені лежать під палючим сонцем, висихані від нестерпної спраги, мучені лихоманкою та страждають від болю — спостерігати, як вони ледь чутно махають кашкетами або подають знаки нашим лініям, над якими вони могли бачити білий прапор. Вони лежали там, де впали, або пролізли в діри, утворені снарядами; і вони там тридцять годин! як довго і як жахливо в їхній втомі! Солдат, який був поруч з абаттісом, побачив, як кілька людей вийшли з амбразури, і, побоюючись, щоб його не помітили, підняв шапку на палиці й махав нею, поки не впав назад, знесилений. Він знову підвівся і зумів зірвати з себе сорочку, яку він ворушив у повітрі, поки не втратив сили. Його обличчя було видно крізь скло; і мій друг, який спостерігав за ним, сказав, що він ніколи не зможе забути вираз відчаю, з яким бідолашний хлопець склав свою сорочку під головою, чекаючи милості Неба.