Мої очі були затьмарені й боліли, намагаючись побачити мигцем намет чи людину та уникнути небезпек на нашому шляху. Раптом я занурився серед купи хмизу — певні ознаки того, що я справді заблукав і що мене вилучили з табору та дроворуба. Мені спалахнула думка, що вітер, можливо, змінився, і що, їхавши проти нього, я міг сформувати свій курс на Черну та Російську лінії. Ідея стати власністю козацького пікета була аж ніяк не приємною складовою в думках у таку хвилину. Та що було робити? Мої руки й ноги втрачали чутливість від холоду, а обличчя й очі дуже боліли.
Нічого не було, окрім як йти далі до ночі. Це справді було б серйозним злом. Сніговий замет розколовся, і я, на свій подив, побачив церковний купол і шпилі, які миттєво зникли. Я повинен бути близько до Камари або до Севастополя, і що церква була в будь-якому з цих сильно розділених місць. Єдине, що потрібно було зробити, це повернути ліворуч, щоб повернути наші лінії, хоча я не міг не дивуватися, де на землі французькі роботи, якщо це справді був Севастополь. Я не встиг заїхати дуже далеко, коли крізь шалений вітер я почув хрипкий рев і ледве розгледів велику чорну стіну, що здіймалася крізь сніг. Позиція була зрозуміла відразу. Я був на краю величезного урвища, що нависає над морем біля мису Фіоленте! Я був недалеко від монастиря Святого Юра. Зійшовши з коня, обережно ведучи коня, я навпомацки пройшов крізь шторм і нарешті прибув до монастиря. Зуав стріляв жайворонків із сторожової будки; він відвів мого коня до стайні та показав мені дорогу до гауптвахти, де його товариші насолоджувалися комфортом палаючого вогню.
Відновивши кровообіг і позбувшись льоду з волосся, я знову вирушив у дорогу, і зуав узявся показати мені дорогу до штаб-квартири; але невдовзі він втомився від своєї справи, і, спочатку спритно витягнувши з кобури мій револьвер «Кольт», покинув мене на краю яру з якимись дуже таємничими вказівками щодо того, щоб завжди діяти «tout droit», які, бачачи, що ніхто не бачить, було б дуже важко виконати. На щастя, мені вдалося натрапити на французький обоз і, зупиняючись перед кожним спалахом бурі та продовжуючи, коли шторм трохи вщух, я продовжував свій шлях від табору до табору й нарешті прибув до штаб-квартири десь перед четвертою годиною пополудні, вкритий льодом і майже «закінчений». Якоюсь втіхою було те, що офіцери заблукали в самому винограднику, недалеко від будинку, а ад'ютанти й санітари зовсім розгубилися, переходячи з одного дивізійного табору в інший.