Ми сиділи в темряві, доки не настала ніч — жодна душа не могла ворухнутися. Не було чути нічого, крім завивання вітру, лементу загнаних у вольєри диких собак і пронизливого іржання переляканих коней. Нарешті кінчик свічки встромили в роговий{186} ліхтар, щоб захистити його від вітру — трохи пайкової свинини та кілька шматочків шинки, приготовлені на дровах, стали чудовою вечерею, за якою послідувала склянка чи ріжок гарячої води та рому — потім люлька, і оскільки було холодно й незручно, ми лягли спати — купа сіна на підлозі стайні, накрита одягом, і кинута. біля п’ят грайливої сірої кобили, яка мала сильну антипатію до своїх сусідів, мула та арабського коня, і провела ніч, намагаючись вдарити їх ногою в ребра. Серед запахів і подій, які неможливо описати чи натякати ближче, ми пішли спати, незважаючи на суперечку між ірландським гусарським сержантом і йоркширським капралом драгунів щодо порівняння переваг легкої та важкої кінноти, з відступами щодо спроможності англійської та ірландської коней, які, як ми останнє чули про них, здавалося, ймовірно, будуть вирішені випробуванням фізичної сили на частина сперечальників.
Весь день російські батареї стріляли дуже мало — ближче до вечора все стихло, крім шторму. Однак посеред ночі нас усіх розбудила одна з найстрашніших канонад, які ми коли-небудь чули, і через деякий час вітер доніс повідомлення про стріляючий вогонь. Пильно дивлячись у напрямку звуку, ми побачили спалахи гармати крізь щілини в даху, кожна окрема, так само, як спалах блискавки на всю довжину й ширину видно крізь щілину віконної віконниці. Це був виліт на французькі лінії. Канонада тривала півгодини і поступово стихала. Вранці ми почули, що росіян зустріли з енергією, яка швидко змусила їх полетіти до прикриття своїх гармат.