Приготування до атаки

Французи піднялися на круту вершину до Мамелону в вільному порядку та в найкрасивішому стилі. Кожне напружене око спостерігало за їхніми рухами, які при заході денного світла не виділялися яскраво. І все ж їхні фігури, подібні до легких тіней, що летіли через сірий бар’єр земляних укріплень, було видно, як вони безпомилково зростали — бігали, лазили, дерлися схилами до основної частини споруди, серед стрімкого вогню з гармат, який завдав їм поки що незначної шкоди. Офіцер, який бачив, як Боскет махнув їм, сказав: «Вони зайшли, як спритна зграя псів». За мить деякі з цих тьмяних привидів ясно засяяли на тлі неба. Зуави були на парапеті, наступної миті було піднято прапор як об’єднавчий пункт і непокору, і було видно, як він гойдався туди-сюди, то вгору, то вниз, у міру того, як вирувала хвиля бою. До початку було сім з половиною хвилин. Потім французи кинулися крізь кут, куди вони увійшли, і надворі на мить виникла плутанина. Групи збиралися з іншого боку в укриття. Але щойно потреба в підтримці стала очевидною, як з амбразури знову спалахнула одна або дві рушниці, як почалася ще одна натиск, ще одна гостра сутичка, і цього разу росіяни вийшли, накидаючи рушниці. Двічі росіяни виступали проти течії, оскільки мали в резерві велику масу військ, прикриту гарматами Круглої вежі; двічі вони були змушені відступати через повінь французької мови. Приблизно десять хвилин швидкий спалах і стрільба стрілецької зброї сповіщали про те, як непевна боротьба наростала й згасала всередині огорожі. Тоді задні двері, якщо можна використати скромну метафору, були вирвані. Шум конфлікту затих спуском узбіччям до міста, а арена стала більшою. По простору, на якому розгорнулася битва, було видно, що росіяни отримали підкріплення. Коли височини знову стали центром дій, — коли відбувся другий порив французів назад до своїх опор, бо перший був просто відливом або вихором потоку, — коли ракета за ракетою зловісно піднімалася від позиції французького генерала і, здавалося, підкреслювала своїм повторенням якусь дуже просту команду, ми почали нервувати. Ставало все темніше й темніше, так що в окулярах ми насилу розрізняли справжній стан речей. Деякий час навіть точилася суперечка щодо того, чи йдуть наші союзники на роботу чи залишають її, а сам персонал аж ніяк не знав, що відбувається. Нарешті крізь сутінки ми помітили, що французи напливають. Після періоду сумнівів наші вуха змогли зрозуміти, що шум і лепет бою знову котиться з внутрішньої сторони пагорба, і що росіяни були остаточно побиті. «Цього разу їм добре», — кажуть один одному, подаючи келих. У ньому більше не було видно вогнів мушкетів. З амбразур уже не лунали блискавки важких гармат. Безформний горб на корпусі, Мамелон був згаслим вулканом до тих пір, поки наші союзники не захочуть знову викликати його в дію. Тоді, нарешті, більш прихована боротьба наших власних людей у ​​западині ліворуч вийшла нагору. «Як поживають наші товариші?» каже один. «О! Повірте мені на слово, у них усе{285} добре», — каже інший. І вони були, що стосується взяття каменоломень, але їм довелося битися всю ніч.