Сикес з кіньми на продаж на повній швидкості їхав вулицями й стежками, що вели до табору; скакуни, яких вони переслідували, були костлявими тваринами з ротами, як у лещатах, напханими травою та зеленню, і не вартували й десятини від ціни, яку за них вимагали. Уся ця сцена, така мальовнича анімація — ці низки снігових наметів, що ряд за ярусом змітають пагорб і луг, аж поки їх не обрамили урочисті чорні контури кипарисового лісу — ці плями чоловіків, що навчаються тут і там по всій рівнині — ці стійкіші й більші колони на параді — ця постійна гра й блиск багнетів і спорядження, як численні вартові. каталися по проторених стежках — цей розгублений натовп водіїв араби, продавців сірників, продавців фруктів, сигар і тютюну,{32} хамалів або носильників, торговців конями, розкішно вдягнених пройдисвітів і рапарів усіх націй зник за кілька годин і не залишив жодного сліду, окрім безплідного кола, яке позначало місце, де колись стояв намет, і рівнини весь обпалений і обпалений багаттями. Що сталося з племенем грибів, яке почало ніби з землі, щоб задовольнити потреби солдатів, було б важко сказати, та й не дуже цікаво розпитувати.
Серед найкумедніших екземплярів цієї раси слід зарахувати міняйл євреїв і вірменів — убогих, худих і голодних на вигляд хлопців — чиї тюрбани й пошарпані габардини були демонстративно брудними й убогими, — які тинялися табором із вічним карканням ворони: «Я кажу, Джоне, change de monnish — change de monnish», час від часу почуваючись полегшеним хитрим дзвоном шкіряного гаманця, добре наповненого доларами та дрібною турецькою монетою. Вони уникли пильності вартових і налякали напівсонних офіцерів, які променіли на сонці, побачивши в наметі їхні худі руки й жовті обличчя, а також крик зозулі: «Я кажу, Джоне, зміни моніш». Їх зовнішній вигляд був найбільшим компліментом, який можна було віддати національному характеру. Найстарший турок ніколи не бачив жодного з них біля рідного табору, а вікові перекази стверджували, що куди приходять воїни, зникає рід. Дійсно, вони показувалися в англійському таборі лише в сонячний час. Вони були свого роду денними привидами, які зникали з наближенням темряви, і каркання й дзвін замовкали, і вони тихо відходили до сутінків, і ніхто не міг сказати, де вони жили. Будь-хто, хто бачив картину Верне у Версалі, на якій зображено взяття Смали Абд-ель-Кадера, відразу впізнає тип цих людей у чудовій постаті єврея, який летить зі своїм скарбом з рук французького фехтувальника.