В англійських загальних наказах найбільше наголошувалося на поводженні з турками з належною повагою, і як офіцерам, так і солдатам суворо наказувалося виявляти всю повагу до «найдавніших і найвірніших наших союзників». Виявилося, що солдати діяли в суворій відповідності до духу цих інструкцій. Вони купували все, що хотіли, але, вирушаючи на прогулянку в сільську місцевість, можна було побачити поля, усіяні відсталими з французького табору, які рвали живоплоти, лози та палиці для палива та дивилися з широко відкритими очима на pot à feu.{21}
За винятком вівандьєрів, французи не брали з собою жодної жінки. Влада Мальти вчинила надзвичайну дурість, виславши дев’яносто сім жінок у «Джорджіані» до цього безлюдного й жалюгідного місця, де важко було жити чоловікам. Ця необережність більше не повторювалася.
Табори в околицях Галліполі розширювалися щодня, і зі збільшенням союзних сил позбавлення, на які зазнавали люди, ставали більшими, неефективність наших домовленостей ставала все очевиднішою, а порівняльна досконалість адміністрації французького комісаріату ще більш вражаючою. Серед безлічі скарг, які лунали з усіх боків, найвидатнішими були звинувачення проти Британського комісаріату; але офіцери в Галліполі не були в цьому винні. По-справжньому винні були ті, хто відправляв їх без належного персоналу та без найменшої передбачливості. Рано чи пізно можна було побачити, як ці офіцери трудяться серед групи апатичних турків і дурних водіїв-араба, марно намагаючись укласти угоди та віддавати накази мовою знаків, або їм допомагають перекладачі, які не розуміють ні мови підрядника, ні підрядника. І тоді офіцери новоприбулого полку кинулися на берег, вимагали вози для багажу, провідників, перекладачів, пайки тощо, аж нещасний комісар зовсім спантеличився. Було лише четверо офіцерів комісарів, Тернер, Бартлетт, Томпсон і Сміт, і вони були змушені якомога краще ладнати з тубільцями.
Найстрашніше – брак розрад для хворих. Багато чоловіків, які страждали від хвороб, які заразилися на Мальті, були змушені таборувати в холоді, маючи лише одну ковдру, оскільки в тимчасовому госпіталі для них не було нічого. Панові Олександру вдалося заволодіти кількома сотнями ковдр, взявши на себе обов’язок дати розписку про їх отримання та забрати їх з рук командира одного з полків з Мальти. Ця відповідальність є жахливою клопіткою, але жодна людина не варта своєї солі, яка сміливо не бере на себе її щоразу, коли вважає, що це принесе користь службі. Було б пощастило, якби більше людей мали запас бажаної безрозсудності, і справи пішли б набагато краще.