Проголошення миру

Усі заяви російських офіцерів у розмові з нами збігалися з цим — що ми могли взяти Севастополь у вересні 1854 року; що вони не тільки були готові кинути місто напризволяще, але й що вони вважали його неспроможним і неспроможним до оборони, і мали певні сумніви щодо свого становища в самому Криму, доки наша бездіяльність не додала мужності Менщикову й не породила в ньому надії на почесну оборону, яка могла б дати йому змогу стримати нас або піддати нас нападу переважних мас. Вони визнали, що їхньою великою помилкою було припущення просто оборонної позиції після битви під Інкерманом, і вони вважали, що мали б відновити наступ на нашу ослаблену армію, незважаючи на жахливі втрати, яких вони зазнали під час цієї пам’ятної дії. Можливо, висунення такого твердження з їхнього боку було просто військовою фанфаронадою, але росіяни всі разом заявили, що вони могли б відбити «Малакофф» під вогнем своїх кораблів, але було чітко продемонстровано після відкриття вогню 5 вересня, що неможливо було б утримати{469} південний бік під усе більшою вагою та близькістю бомбардування. «Це була справжня бійня, яка настільки деморалізувала наших людей, що змусила їх сумніватися в можливості продовжувати боротьбу. Ми втрачали 3000 на день. Жодна частина міста не була безпечною, окрім справжніх бомбозахистів у батареях. Ми були задоволені тим, що перемогли англійців у Редані, дали відсіч французам у Бастіону Керінінг-Бей (Малого Редана), батареї Жерве та Центрального Бастіону і залишили їм заслугу в тому, що вони здивували Малакова; але, навіть якби ми його втримали, ми мали б незабаром відійти на північний бік, і ми готувалися до цього непередбаченого випадку кілька днів».