Проголошення миру

«Було вже пізно, але ми не пройшли більше восьми чи дев’яти миль від Асаркаї; і Алоупка, куди ми прямували, була ще стільки ж миль попереду нас. Скеля в цій частині узбережжя, яка знаходиться десь між Кікінейсом і Ліменою, відступає далі від моря, і від її підніжжя до дороги є значна ділянка пагорбів. Ці пагорби вкриті хмизом, і наша ведетка попереду доповіла нам, що дві круглі горбки, які, безсумнівно, слугували головами стільки ж козаків, були видні наперед серед молодого листя, коли ми наближалися, горбки зникли, але зараз два вістря визирали над скелями на повороті дороги, а ще за мить або дві ми опинилися перед трьома кінними козаками Дону, які знаками вимагали у нас перепусток. Оскільки ніхто з них не вмів читати, ця формальність здавалася марною, але вони дали нам зрозуміти, що хтось із нашої групи повинен піти до офіцера поста, і відповідно майор і його перекладач були передані під опіку людини з одним оком, і вони швидко зникли з поля зору. Дорога перед нами фактично йшла через скелі. Наші друзі були розумними, гарними молодими хлопцями, і, чекаючи на майора, ми провели з ними деякий час досить приємно у взаємному огляді зброї та обміні тютюном. Вони носили важкі вигнуті мечі, без щитків на рукоятях, у великих дерев’яних піхвах, обтягнутих шкірою. Голови покривали шапки з овчини, верх з червоного сукна, злегка конічної форми. Їхні шинелі були такі ж, як у лінійної піхоти — довгий одяг із сірого сукна, застібнутий на ремінці ззаду, а штани були заправлені в черевики більш московські. У кожного на плечі був довгий карабін, і я був дуже здивований, помітивши, що вони мали ударні замки. Це озброєння завершувалося довгим і дуже легким списом. Леза їхніх мечів були гострі, як бритви, — їхні вістря були такими ж гострими. Їхнє волосся було підстрижене, у них була безвуса щока, безбороде підборіддя та вусата губа «регламенту». Їхні коні були ледь чотирнадцяти долонь заввишки, і були високими в кістках і низькими в плоті, але їхня швидкість і витривалість незаперечні. {481} Козак їздить високо над своїм конем — він сидить у западині сідла, схожого на два стовпи з чорної шкіри, на такій висоті, що його п’яти впираються в бік коня, а коли тварина йде риссю, голова його вершника закидається вперед через плече, так що права лінія, яка спадає з його голови, була на кілька дюймів попереду його пальців ніг. Гриви у козацьких коней дуже довгі, а хвости часто підмітають землю. Невдовзі ми з’ясували, що вони дуже швидко ходять і перебираються над землею швидко й легко.