У таборі було відчуття глибокої депресії. Ми знали, що французи лише в «Малакоффі», і ми з болем усвідомлювали, що наша атака провалилася. Це була насичена подіями ніч. Табір був повний поранених; лікарні були переповнені; З вуст в уста ходили сумні історії про втрати офіцерів і поведінку чоловіків.
Втомлений і виснажений, я ліг відпочити, але ледве заснув. Під час моєї останньої прогулянки до фронту після заходу сонця нічого не було примітним, крім тиші батарей з обох боків. Близько сьомої години артилерійський офіцер у Кар'єрах спостерігав, як ворог перетинає міст на північний бік, і надіслав про це повідомлення генералу Сімпсону. Близько одинадцятої мою хатину здригнув сильний поштовх, як від землетрусу, але я був настільки втомлений, що не пробудив мене більше ніж на мить; переконавши себе, що це «лише журнал», я знову заснув. Через годину ці поштовхи повторилися один за одним, так що сам Морфеус не зміг би спати, і я піднявся до пагорба Каткарта. У Севастополі палахкотіли пожежі, але вони були закриті димом і пилом, що ще віяв нічним повітрям. З настанням ночі ці пожежі розросталися й поширювалися, час від часу підживлюючись потужними вибухами. Росіяни покидали місто, яке вони так мужньо і довго захищали. Їхній флот був під водою. Можна було побачити безперервний потік солдатів, що марширували через міст на північ. А що ми робили? Просто дивлюся. Приблизно о пів на п'яту годину генерал Бентінк вийшов зі своєї хатини, неподалік від пагорба Каткарта, щоб «подивитися, в чому справа». Звичайно, цей уважний офіцер не був жодним чином зацікавлений у підготовці нападу чи штурму. Він був лише дивізійником і ніяк не міг керувати діями військ.