Це відбувалося на правильній лівій стороні Редана, тоді як майже та сама сцена повторювалася на виступі. Щохвилини наших людей зменшувалося в кількості, тоді як росіяни прибували з міста та з Малакова, який був окупований французами. Полковник Віндхем тричі відправляв офіцерів до сера В. Кодрінгтона, який був на п’ятій паралелі, благати його вислати підтримку у стрій; усі ці троє офіцерів були поранені, коли проходили з рову Редан у тил. Підтримки, справді, були надіслані, але вони просувалися безладно та крапельками, лише посилюючи плутанину та бійню. Вузька шийка виступу була надто близько, щоб дозволити будь-яке утворення; і чим більше людей товпилося в ньому, тим гірший був безлад і тим більше вони страждали від ворожого вогню. Цілу годину тривала ця жалюгідна робота. Полковник Віндхем вирішив сам піти до генерала Кодрінгтона. Побачивши капітана Крілока з 90-го, він сказав [25]: «Я повинен піти до генерала{350} за підтримкою. Тепер, пам’ятайте, нехай буде відомо, якщо мене вб’ють, чому я пішов». Йому вдалося досягти п’ятої паралелі, крізь шторм винограду та куль, і, стоячи на вершині парапету, він знову попросив підтримки. Сер В. Кодрінгтон запитав його, чи він справді може щось зробити з такою підтримкою, яку він може собі дозволити, і сказав, якщо він так думає, «він міг би взяти королівську сім’ю», яка тоді була паралельною. «Нехай офіцери вийдуть попереду — давайте наступати в порядку, і якщо люди триматимуть свій стрій, Редан буде нашим», — була відповідь полковника. Але в цей момент було видно, як наші люди стрибають у рів або біжать вниз по парапету виступу, і через амбразури виходять із роботи в рів, росіяни йдуть за ними з багнетами, мушкетами та кидають у них каміння та стрілянину з винограду, коли вони лежали в рову.
Але міцна вага наступаючої маси, яку щомиті підштовхували й підживлювали з тилу рота за ротою, батальйон за батальйоном, нарешті взяла гору над ізольованим і роз’єднаним загоном, який відмовився від захисту, який дає одностайність мужності, і втратив переваги дисципліни й покори. Ніби якась гігантська скеля просунулася в море й відтіснила схвильовані води, що били по ній, так і російські колони тиснули на бризки солдатів, які розпиляли їхні краї вогнем і сталлю й марно боролися з їхньою вагою. Загін, що бореться, був відкинутий ворогом, який пішов далі, розчавлюючи друзів і ворогів під своїм міцним топчем. Скривавлені, важко дихаючи та виснажені, наші люди лежали купами в канаві під парапетом, ховалися за камінням і у воронках від бомб на зовнішньому схилі роботи, або намагалися пройти назад до нашої передової паралелі та втрачати сили, змушені пройти через рукавиці величезного вогню.