Поразка росіян

Похід росіян тривав до пізнього дня — їх остання колона вийшла на плато близько другої години. Мабуть, це був жахливий похід для них — не було жодної краплі води; і навіть коли вони здобули свій безводний табір, дуже ймовірно, що їм не було чого пити; справді, в’язні розповіли нам, що чоловіків спонукали до атаки, коли їм сказали, що якщо вони здобудуть Черну, то матимуть багато води — найбільше спонукання, яке їм можна було дати. Я поїхав до тет-дю-пон. Щоб добре оглянути відступ, я спустився на міст, завалений пораненими. Щойно я осягнув його центр, прямо на нього впав залп снарядів, а також французи, які зі своєю звичайною людяністю допомагали пораненим. Дехто вривався в неглибокий струмок, узбіччя якого були переповнені пораненими; інші вбили бідолашних, які повзли до води, — зокрема одного, якому я за мить до того кинув{321} бутерброд; інші вибили шматки з мосту або розірвали дамбу. Оскільки дорога проходила прямо на лінії вогню, я відразу ж звернув з мосту і, різко потягнувшись, кинувся під арку саме тоді, коли батарея відкрила нас вдруге, і я залишався там близько десяти хвилин, коли росіяни, здавалося, соромилися самих себе, і дали нам на кілька хвилин перепочинок. Наступного разу вони стріляли патронами; і коли я відступав дорогою, щоб знайти притулок за пагорбами, один із них на моїх очах розбив пораненого зуава. У тилу на пагорбі була група з приблизно п’ятисот російських полонених у бівуаку. Багато з них були поранені; всі були зношені, брудні, погано одягнені, — одні в лахмітті, інші майже без чобіт. Французькі вартові, які їх охороняли, здавалося, співчували бідолахам; але двоє чи троє їхніх власних офіцерів, які сиділи окремо, не дивилися на них, а палили сигари з великою небайдужістю або жваво розмовляли з французькими офіцерами про воєнну долю, c.