У той час як цей конфлікт відбувся на мосту, інша колона атакувала французьку праву такою зграєю, що їх не міг ні стримати акведук, ні налякати сардинські гармати, які проривали довгі смуги через їхні ряди. Вони рушили, як здавалося, непереборно, і кинулися на крутий пагорб з такою люттю, що зуави, які стояли по його узбіччях, змушені були відступити. Можна було побачити офіцерів, які ведуть шлях і оживляють своїх солдатів. Цей шалений порив привів колону, що наступала, на гребінь пагорба, де вона зупинилася. Але французи не сиділи без діла. Ледве колона ворога показала голову, як по ній відкрили гармати з виноградом, і на неї посипався смертоносний вогонь французької піхоти. Колона почала хитатися; але поштовх тих, хто був позаду, був настільки сильним, що голову було висунуто вперед ще на кілька ярдів, коли французи, гучно викрикнувши, кинулися на ворога, який, уже приголомшений, негайно розвернувся й побіг. Але маса була така велика, що поспіх не зміг їх врятувати, і було взято понад 200 полонених, береги водопроводу, сам водопровід і берег річки були вкриті та заповнені мертвими та пораненими. Сардинська та французька артилерія вели смертоносний перехресний вогонь по розкиданих залишках колони. Це був повний розгром. Французи гнали їх далеко по рівнині. Ця поразка їх зовсім пригнітила; більше нічого не було зроблено проти цієї сторони.
На мосту не так. Незважаючи на великі втрати, зазнані під час другої атаки, росіяни зібрали розрізнені залишки колони, яка була розбита праворуч від французів, і підтягнули всі свої резерви. Вони перетнули річку, а також акведук, але французи були тепер ретельно підготовлені, і наполегливість росіян лише збільшила їхні втрати. Ця остання невдача була вирішальною, і відразу наступ артилерії — звичайна підготовка росіян до відступу — показав, що вони були на межі відступу. Три батареї, кожна з дванадцяти гармат, почали відкривати вогонь, а залишки піхоти згуртувалися за пагорбом, що веде до плато Айкер, або висоти Маккензі.