У той час, коли я був у від’їзді з Керчською експедицією, французи продовжували облогу з великою енергією, і наша армія активно готувалася до бомбардування, яке мало передувати падінню міста, як усі гаряче сподівалися і вірили. У той час були проміжки часу, коли можна було припустити, що «виланська селітра» мала більше відношення до сучасної облоги, ніж до стародавньої, і що вся ця демонстрація стану конфлікту була просто мировим позовом у великому масштабі. Були часи вночі, коли гнівні й раптові вибухи виникали, наче через якийсь незрозумілий імпульс чи заклинання, і продовжувалися з поривом, який, здавалося, мав на меті завершити всю справу миттєво. Були часи, коли червоні флейти оберталися й перекидалися в повітрі, наче розпечене вугілля, вирване з вулкана, і витанцьовували валторни на нічому; тоді брязкіт стрілецької зброї пролунав у вухах у віддаленій імітації важкої артилерії, наче маленька собака, що ричить у безпричинному суперництві з великою. Боротьба велася ривками та ривками, і учасники бойових дій, як і герої Гомера, більшу частину часу спокійно стояли та сприймали це холоднокровно, що означало смертельну біду весь час. Найгостріший напад, як правило, був на боці наших союзників, щодо Флагштоку чи Карантинної батареї, де вони старанно просували свій нескінченний відрізок траншей і паралелей і обіцяли собі результат незабаром.
Втретє наш вогонь було відкрито по всьому діапазону позицій 6 червня. Того дня о пів на третю годину 157 гармат і мінометів з нашого боку і понад 300 з французів прокинулися від тиші до шуму.