Єнікале отримує своє значення завдяки своєму положенню на мисі біля входу в Азовське море, на північному кінці Керченської протоки. Ще один із незвичайних берегів, які можна знайти в цій частині світу, що йде від північно-східного краю Таманського півострова, проходить через море в південному та західному напрямку на сім з половиною миль у напрямку до Єнікале, і стягує протоку на милю з три чверті перед тим, як вона вийде в Азовське море. На цьому березі, повному солоних боліт і подекуди завширшки дві-три милі, росіяни мали потужну батарею, яка керувала поромною станцією, озброєною довгими й важкими 36-фунтовими кораблями, а також низку урядових будівель незначного опису, а також була велика кількість рибальських хатин і сараїв для лікування. Місто складалося з двох частин: одна була передмістям із будинками поблизу води, а її територією володів гірський хребет, що{271} поступово піднімався над морем. Церква, красива споруда у візантійському стилі, стояла на схилі гори, посеред цього передмістя. Іншу частину складав форт, утворений чотирикутним валом, озброєним по кутах бастіонами та невеликими башточками. Кожна сторона квадрата мала приблизно чверть милі. Сторона, паралельна морській стіні, була на вершині хребта, до якого ґрунт поступово піднімався від моря, а сама морська стіна мала в своїй основі широку пристань біля краю води. Після того, як хребет здобув, країна простягалася перед одним у просторе плато з конічними курганами та курганами, що утворювали природні передові пости для ведет на відстані. З боку суші вали були забезпечені амбразурами та зубцями для стрільби; стіни, хоч і були дуже старі, були дуже міцні й досить добре збереглися. Всередині огорожі були лікарня, Будинок Уряду, казарма, батареї, магазини та журнали. Один із підірваних журналів повністю знищив близько двохсот футів завіси роботи з боку суші. Поза стінами були сліди стародавніх укріплень, а рови, рови, криті шляхи тощо дуже добре помітні.
Марш від Амбалакі до Єнікале був найболючішим. Денна спека була нестерпна, а води мало і погано. З 864 морських піхотинців, які висадилися з флоту, чотири п'ятих випали на марші, люди цього хороброго корпусу не звикли до таких зусиль. Горяни також випадали у великій кількості, і хвости були надзвичайними, хоча відстань не становила шести миль. Коли чоловіки все-таки прибули, виявилося, що намети не прийшли, і солдати були піддані впливу сонячного світла, що посилювалося браком води та солоним м’ясом. Багаж офіцерів залишили в Амбалакі, і багатьом з них довелося лежати в одязі на землі в пору року, коли нічні роси сильні й небезпечні. Чоловіки мали свої ковдри; офіцери нічого не мали.